Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

У сфері газопостачання, незважаючи на наявність серйозної науково-­технологічної бази і досвіду видобування газу (у 1970-­ті роки Україна була експортером газу), а також підтверджені значні ресурси газу (доведені запаси — 640 млрд куб. м), наша країна не спромоглася стати справді незалежною. 70—80 % залежність від імпорту природного газу залишалася практично незмінною протягом усіх років, попри суттєве скорочення обсягів споживання газу (з 118 млрд куб. м газу у 1991 р. до 43 млрд — у 2015 р.).

До 2013 р. ядерна галузь Украї­ни перебувала у повній залежності від Росії. Так, програму співробітництва з транснаціо­нальною компанією Westinghouse щодо постачання ядерного палива згорнули; підприємство з виробництва ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-­1000 було створене спільно з росіянами на основі технології, запропонованої ВАТ «ТВЕЛ», при цьому за російською стороною закріплювалося монопольне право на ключові елементи ядерно-­паливного циклу. Було укладено угоду на будівництво енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС з використанням російських реакторів ВВЕР-­1000/В-­392 за обов’язкового використання палива, виготовленого лише за російськими технологіями.

У нафтопереробній галузі чотири із шести нафтопереробних заводів Украї­ни (Одеський, Лисичанський, Кременчуцький та Херсонський) були викуплені російськими компаніями, які, однак, не виконували своїх інвестиційних зобов’язань щодо модернізації обладнання та забезпечення завантаженості підприємств. На початок 2013 р. усі заводи галузі опинились на межі зникнення: виробництво нафтопродуктів здійснювалось лише на Кременчуцькому НПЗ (який перейшов під контроль україн­ського капіталу) та державному Шебелинському газопереробному заводі.

Росії було вигідно підтримувати залежність стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем Украї­ни від «підживлення» з боку власних систем. У період 2000—2001 рр. вона відключила свою електроенергетичну систему від україн­ської. Відтак Об’єднана енергосистема Украї­ни, маючи дефіцит маневрових генеруючих потужностей (здатних до швидкого включення/відключення залежно від потреб споживачів в електроенергії), та проб­леми із забезпеченням паливом генеруючих потужностей базового (постійного) режиму, опинилася в непроектних режимах роботи, зокрема в години пікового енергоспоживання (вечірні години). Для відновлення паралельної роботи енергосистем Москва виставляла додаткові вимоги щодо виходу російської енергетики на україн­ський ринок та забезпечення транзиту електроенергії територією Украї­ни[21].

Зберігати такий високий рівень залежності енергетичного сектору Украї­ни вдалося, у тому числі через інфільтрацію російського лобі в органи державної влади та корумпування україн­ської еліти. Політика Росії щодо Украї­ни в енергетичній сфері реалізовувалася за трьома основними напрямами, а саме: зниження залежності від Украї­ни, збереження впливу на функціонування підприємств, блокування реформ.

Прикладами політики за першим напрямом стали зменшення залежності російського машинобудування від комплектуючих з Украї­ни та реалізація проектів маршрутів транспортування енергоресурсів в обхід Украї­ни. До таких проектів слід віднести, зокрема, «Північний потік», «Блакитний потік», «Південний потік», а також зниження обсягів транзиту нафти територією Украї­ни внаслідок відправлення її на світові ринки через морські термінали, побудовані у Новоросійську та під Санкт-­Петербургом.

За другим напрямом зусилля спрямовувалися на збереження можливості впливати на функціонування енергетики та роботу окремих важливих підприємств паливно-­енергетичного комплексу. У цій частині Росія намагалась отримати управлінський та фінансовий контроль над основними активами енергетики Украї­ни як через викуп, так і через кредитування їх діяльності.

Йдеться, зокрема, про спроби приватизувати україн­ські підприємства через боргові зобов’язання, сформовані у торгівлі природним газом, участь у приватизації енергетичних компаній (у період президентства Б. Єльцина), реалізацію програми розширення співробітництва між Україною та Росією (за президентства В. Путіна у 2000—2002 рр.). Пік намірів щодо співробітництва у цей період припав на жовтень 2002 р., коли було укладено угоду про стратегічне співробітництво в газовій галузі, якою передбачалося створити міжнародний консорціум з транспортування газу та розвитку газотранспортної системи Украї­ни[22] із подальшим підключенням до цієї угоди Німеччини[23].

У практичній площині ці ініціативи вилились у вихід на газовий ринок Украї­ни та ЄС компаній-­посередників — спочатку Eural Trans Gas (ETG), а потім RosUkrEnergo (RUE). Запровадження у липні 2004 р. нової схеми взаємовідносин у газовій сфері між Туркменістаном, Росією та Україною, оператором якої стала RUE[24], надалі суттєво вплинуло на закріплення Украї­ни у сфері впливу Росії. При цьому слід відзначити, що Росія використовувала посередників для власних цілей. Імовірні наміри RUE щодо отримання доступу до неросійського джерела ресурсів повністю суперечили стратегічним цілям Росії, уже заявленим в офіційних документах (Енергетичній стратегії Росії 2003 року) та продемонстрованим практичними діями Москви. Невдовзі черговий урок realpolitik був продемонстрований і щодо RUE: на наступному етапі реалізації своєї стратегії Росія викинула свого «партнера» з ринку[25].

Російська стратегія спрацювала, і пролобійовані за допомогою RUE контракти стали потрійним програшем для Украї­ни. Взагалі історія з діяльністю RUE на газовому ринку яскраво демонструє перевагу стратегії застосування «енергетичної зброї» для досягнення політичних цілей над економічними міркуваннями окремих компаній чи західних експертів, які так наполегливо захищають лише «економічні» мотиви дій Газпрому на європейських ринках.

Через підписання зазначених контрактів Україна стратегічно програла боротьбу за ресурси Туркменістану. НАК «Нафтогаз Украї­ни» втратила доступ до туркменських ресурсів газу, право реекспорту туркменського газу, оскільки його отримала компанія, вже офіційно на 50 % контрольована Газпромом. Росія ж реалізувала геополітичне завдання усунути конкурента з торгівлі газом на європейському ринку, ринку країн СНД та внутрішньому ринку Украї­ни.

Зусилля щодо подальшого підпорядкування україн­ської економіки, компаній та енергетичного ринку було продовжено і за президентства Д. Медведєва. На цьому етапі, у 2008 р., Україна вдруге стратегічно програла російській стратегії енергетичного домінування, і знову не без допомоги проросійського лобі у вищих ешелонах влади.

Поразку за результатами «другої газової війни» було зафіксовано укладеними 9 січня 2009 р. контрактами купівлі-­продажу та транзиту природного газу між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз Украї­ни». Підписання контрактів створило низку прямих і прихованих ризиків та загроз для нашої держави, які здійснюють свій негативний вплив до цього часу[26].

Незначна зміна контракту стала можливою у 2010 році, проте ціною чергових поступок Києва: за Харківськими угодами негарантоване зниження ціни газу обміняли на відтермінування виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та ряд інших поступок у політичній сфері[27]. При цьому на перегляд контрактів 2009 року Росія не погодилась.

У жовтні 2010 р., після виконання Україною обіцяного, Росія запропонувала цілий набір програм розширення співробітництва, з акцентом на створення спільних підприємств та більш широке залучення російського капіталу (технологій) до енергетичного сектору Украї­ни.

Проект відповідної міжурядової Угоди з питань розвитку співпраці в сфері енергетики виносився на засідання україн­сько-­російського міжурядового комітету з питань економічного співробітництва, що відбувалося в Києві під головуванням прем’єр-­міністрів Украї­ни та Росії М. Азарова та В. Путіна. Серед основних пріоритетів були питання:

— угоди про будівництво енергоблоків № 3 і № 4 Хмельницької АЕС;

— довгострокового контракту ДП «НАЕК «Енергоатом» з ВАТ «ТВЕЛ» на постачання ядерного палива для україн­ських АЕС;

— відмови від будівництва в Украї­ні власного заводу з виробництва ядерного палива та підписання міжурядової угоди про спільну розробку