Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

— поетапного злиття україн­ських та російських активів ядерно-­паливного циклу, атомного машинобудування та ядерної енергетики;

— гарантії недоторканості власності на території Украї­ни господарюючих суб’єктів РФ, їх дочірніх та незалежних товариств;

— гарантії безперешкодного транзиту природного газу через територію Украї­ни та нездійснення реалізації за межі Украї­ни природного газу, що постачається з території РФ на територію Украї­ни;

— об’єднання ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз Украї­ни»;

— забезпечення паралельної роботи ЄЕС Росії та ОЕС Украї­ни (відмова від приєднання Украї­ни до синхронної роботи європейської енергетичної системи (ENTSO-­E);

— реалізації інвестиційних проектів щодо здійснення поставок російської електроенергії до третіх країн, у т. ч. з використанням вставок постійного струму.

Реалізація зазначених ініціатив російської сторони фактично призвела б до об’єднання паливно-­енергетичних комплексів Росії та Украї­ни та втрати Україною суб’єктності над енергетичним комплексом.

На цьому зусилля щодо підпорядкування Украї­ни Росією не припинились, а вилились у чергову спробу блокувати вихід енергетики Украї­ни із «російської» моделі функціонування. Була спроба заново переглянути взаємовідносини між Росією та Україною і в газовій сфері: проект відповідної угоди було оприлюднено наприкінці 2011 р. У документі безпосередньо обумовлювалось припинення дії раніше укладених міжурядових угод у газовій сфері, подальше виконання яких Сторони вважають недоцільним (передусім ішлося про вихід Украї­ни з Енергетичного співтовариства та недопущення застосування на території Украї­ни положень Третього енергопакета)[28].

І саме цей аспект відображає третій напрям політики Росії щодо утримання Украї­ни у сфері свого впливу — недопущення змін, недопущення формування ліберальної, транспарентної моделі функціонування енергетичного сектору Украї­ни. Його реалізація забезпечувала «внутрішньоукраїн­ську підтримку російської стратегії», зокрема через вплив російського лобі та недопущення реформування енергетичного сектору Украї­ни чи унеможливлення диверсифікації постачання енергоресурсів.

Відсутність істотного прогресу в реформуванні енергетичного сектору Украї­ни пояснюється існуванням такої моделі управління енергетичним сектором краї­ни, яка блокує зазначені реформи. На теоретичному рівні така ситуація пояснюється небажанням «домінантної коаліції», яка зай­няла управлінські позиції в краї­ні, допустити зміни [29].

Аналіз процесу реформування енергетики в Украї­ні чітко відображає зазначену теоретичну позицію та дозволяє ідентифікувати безпосередній інструмент блокування реформ. В Украї­ні було запроваджено модель «рентної експлуатації» енергетичного комплексу Украї­ни, що була сформована та постійно підтримувалася патерналістсько-­популістичною риторикою та діями політиків.

Основою взаємовідносин на енергетичному ринку Украї­ни, що існувала протягом 1992—2014 рр., була модель контролю держави за функціонуванням енергетики, яка фактично стала трансфером російської моделі часткової приватизації енергетичних активів при збереженні механізмів регулювання/контролю з боку уряду/посадовців. Ця модель давала ряд переваг владній коаліції, оскільки, завдяки патерналістським очікуванням населення, обіцянки низьких цін на енергоносії стали інструментом отримання електоральної підтримки та подальшої експлуатації «енергетичної ренти».

Водночас така модель управління підштовхувала виробників/постачальників енергії до постійного зростання задекларованих втрат та збитків (що збільшувало обсяги компенсації від держави), зумовлювала недоцільність підвищення ефективності енерговикористання націо­нальною економікою (через утримання низьких цін на енергоресурси) та блокувала заінтересованість виробників енергоресурсів до ефективності діяльності[30].

Популізм та адміністративне утримання низької ціни на газ внутрішнього видобутку негативно позначилися на стані енергетики і, зокрема, на вітчизняних державних газовидобувних компаніях. Встановлена ціна на «внутрішній» газ (на рівні 40—55 % дол. США за 1 тис. куб. м ) не відображала реальних витрат на його видобуток, стримувала розвиток газовидобувної галузі та інвестування в нарощування обсягів видобування. При цьому держава Україна погоджувалася платити ВАТ «Газпром» понад 420 дол. США за 1 тис. куб. м, отримуючи для цього кредити дочірніх структур Газпрому, і, отже, підтримуючи розвиток газової промисловості Росії.

Результатом стало прогресуюче недофінансування державними компаніями інвестиційних програм та зрештою падіння виробництва газу та обсягів розвідувального та експлуатаційного буріння в Украї­ні. Обсяги виробництва газу всіма державними компаніями впали з 24,4 млрд куб. м у 1991 р. до 16 млрд куб. м у 2015 р., при загальному падінні виробництва газу до 19,9 млрд куб. м.

На ринку вугільної продукції ситуація взагалі вийшла з-під контролю. Модель підтримки галузі, що здійснювалася державою протягом десятиліть, перетворилась з інструменту збалансування економічних показників державних вугледобувних підприємств на інструмент субсидування кінцевого споживача вугільної продукції (переважно приватного) та розростання патерналістських очікувань[31]. Із соціально-­політичної точки зору саме політика популізму в галузі державного бюджету і стала однією з причин виникнення тієї ситуації, що призвела до кривавих подій на Донбасі.

Хоча наслідки збереження старої «російської» моделі управління енергетичним сектором стали очевидними для суспільства, проведення реформ енергетичного сектору гальмується на різних рівнях, незважаючи на прогресуюче погіршення енергетичної інфраструктури та ілюзорність переваг запровадженої моделі для населення.

Фактично, існуючі засади організації функціонування енергетичних ринків стали полем боротьби за майбутнє Украї­ни, що відображається у намаганні Украї­ни відійти від «російської» до «європейської» моделі.

Для утримання Украї­ни у сфері свого впливу Росія запропонувала лобістам «російської» моделі різні інструменти — від політичної підтримки на виборах до відвертого корумпування україн­ських посадовців та політиків. Саме на це й спрямовувалися схеми постачання енергоносіїв в Україну (природного газу, нафтопродуктів, ядерного палива), що, як з’ясувалося, стало одним із найдієвіших інструментів, і не тільки в Украї­ні (див. розділ 3.3 та роботу М. Балмаседи[32]).

Іншим інструментом стала підтримка політичних партій та громадських організацій, які, попри «проросійську» чи «антиросійську» пуб­лічну риторику, робили і роб­лять усе можливе й неможливе, аби не допустити зміни моделі функціонування енергетичного ринку в Украї­ні. Цікаво, що політичні сили, які виступають за збереження низьких цін і системи субсидування, з часом потрапляють під розслідування та нищівну критику ЗМІ та громадських активістів через свою підконт­рольність Росії[33].

Така ситуація формує цілком реальні виклики націо­нальній безпеці Украї­ни. Нереформованість взаємовідносин на енергетичному ринку є сприятливим середовищем для протестних настроїв, а в рамках гібридної війни суперечності можуть цілеспрямовано загострюватись і спрямовуватись зовнішніми силами. Агресія Російської Федерації проти Украї­ни у 2014 р. надала цим ризикам вимір безпосередніх загроз, які фактично є викликом сталому розвитку Украї­ни.

Розділ 8. Недооцінена «м’яка» сила

За загальною редакцією Ляшенко О.М.

АВТОРИ: Александров О.С. (8.1), Розумна О.П. (8.2), Дубов Д.В. (8.3), Гнатюк С.Л. (8.3).

Можна визнати ідею корисною,

але не зуміти скористатися нею.

Йоганн Вольфганг фон Ґете

8.1. Стратегічна дезорієнтованість зовнішньої політики

Зовнішня політика незалежної Украї­ни тривалий час характеризувалася непослідовністю, хаотичністю, відсутністю стратегічних орієнтирів та загальною слабкістю. Певні здобутки на міжнародній арені чергувалися