Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. У Києві практично «з нуля» було сформовано дипломатичну службу. І першим успіхом нашої держави у світі стало визнання її незалежності міжнародною спільнотою. Першими 2 грудня незалежність Украї­ни визнали Польща і Канада, упродовж місяця Україну визнали 57, а до кінця 1992 року — 132 краї­ни. На сьогодні незалежність Украї­ни визнана практично всіма країнами світу.

З перших днів становлення зовнішньополітичної служби наша держава активно розпочала діяти у міжнародних організаціях: сьогодні вона є членом понад сорока з них.

З вересня 1997-­го по вересень 1998 року тодішній міністр закордонних справ Украї­ни Г. Удовенко був Головою 52-­ї Генеральної Асамб­леї ООН, наша держава двічі обиралася до складу Ради Безпеки ООН як непостійний член, у березні 2001 р. — головувала на засіданнях цього органу.

Важливим є членство Украї­ни в Раді Європи та ПАРЄ, а також в ОБСЄ. Значним успіхом стало приєднання у 2008 р. нашої держави до Світової організації торгівлі. Улітку 1997 р. у Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, стала співзасновником Ради євроатлантичного партнерства та учасником програми «Партнерство заради миру».

Поряд із згаданими успіхами вітчизняна зовнішня політика зазнавала й суттєвих провалів. Головним із них стала неспроможність Украї­ни гарантувати власну безпеку. У цьому контексті найбільшою поразкою нашої держави на зовнішньополітичній арені стало підписання у 1994 р. Будапештського меморандуму, що передбачав ядерне роззброєння Украї­ни, втім, не забезпечив їй належних гарантій безпеки. Для Украї­ни ця історична міжнародна подія перетворилася на камінь спотикання в подальшій діяльності щодо забезпечення безпеки держави, призвівши до виникнення низки загроз як на регіональному, так і на глобальному рівнях.

Не можна не зазначити, що до ухвалення такого рішення доклала зусиль «рука Кремля». На час укладення меморандуму в лавах україн­ського керівництва і дипломатичних представників було чимало радянських кад­рів, які товаришували з російською політичною елітою. Своєрідне російське лобі було присутнім майже в усіх міністерствах і відомствах Украї­ни, в т. ч. у СБУ, Міністерстві оборони та Міністерстві зовнішніх справ. Його активність вкупі з інформаційним тиском у засобах масової інформації та діяльністю суспільно-­політичних об’єднань створили потужний потенціал впливу на політичні процеси в Украї­ні.

До цього додався тиск і західних партнерів, які не бажали виникнення в Європі нової ядерної держави та, «зачаровані» демократичними змінами у Росії, саме останню вважали відповідальною за україн­ське ядерне роззброєння. Вже тоді Москва застосувала перші елементи гібридної війни, зображаючи Україну в ЗМІ як державу з недалекоглядною політикою і слабким політичним керівництвом та застосовуючи проти неї «газовий важіль».

Як відомо сьогодні, Будапештський меморандум не став панацеєю для Украї­ни і не врятував її від загарбницьких дій сусідньої держави. Відбулося це з низки причин. Документ не був ратифікований парламентом жодної з країн-­гарантів, маючи через це найнижчий рівень дипломатичної угоди. Він давав тільки «запевнення в безпеці», а не «гарантії безпеки». Неочікувано для себе Україна опинилася в так званій «сірій зоні небезпеки». До того ж пасивність нашої держави в контексті Будапештського меморандуму дала інформаційний привід для спроб викривленого тлумачення його положень. Нарешті, сам Київ, як сторона цього документа, мало що зробив стосовно його виконання (не було здійснено делімітацію та демаркацію кордону з РФ, не створено дієвої системи інформаційної безпеки, безкарно допускалися спроби економічного тиску з боку Москви тощо).

Таким само провалом стало укладання україн­сько-­російського Договору про дружбу і співпрацю, більш відомого як «Великий договір». Серед головних пунктів документа було визнання територіальної цілісності й непорушності існуючих кордонів обох держав, що стало головним аргументом україн­ської влади у суперечці з патріотичною громадськістю, яка критикувала пов’язану з Договором міжурядову угоду «Про статус і умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території Украї­ни».

Як з’ясувалося, існування закріплених у міжурядових угодах зобов’язань не зупинило Росію від агресії. Більше того, зазначений договір чинний і сьогодні, що також є інструментом гібридної війни РФ проти Украї­ни. За потурання україн­ської влади Москва демонстративно не проводила підготовки до виведення своїх кораблів із Севастополя, а у 2010 р. домоглася укладання Харківських угод, що забезпечили пролонгацію перебування ЧФ РФ у Криму.

Як стало зрозуміло сьогодні, багато шкоди розвиткові Украї­ни наробила так звана багатовекторність зовнішньої політики. Характеризуючи шарахання україн­ської політичної еліти між Заходом та Сходом, Президент Украї­ни П. Порошенко у своєму виступі під час параду 24 серпня 2016 р. констатував: «Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності, намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед»[34].

Справді, для багатьох людей здобута чверть століття тому незалежність була більше формальною, аніж справжньою. Наша країна продовжувала жити під пильним оком свого північного сусіда не тільки в економічній, енергетичній чи гуманітарній сферах, а й у зовнішньополітичній. Багатовекторна політика робила Україну буферною державою поміж двома світами — цивілізованим і візантійським, тож про реальну незалежність важко було говорити.

У результаті Україна виявилася неспроможною приєднатися до дієвих союзів та безпекових систем, що дозволили б захистити себе в умовах зовнішньої агресії. Стосункам із західними партнерами часто заважали внутрішньоукраїн­ські проб­леми: корупція, прояви авторитаризму, репресії проти опозиції. Особливо яскраво це проявилося на початку 2000-х років у часи «касетного скандалу» та справи Г. Гонгадзе, коли україн­ське керівництво фактично зазнавало міжнародної ізоляції з боку Заходу. На саміті НАТО у 2002 р. організаторам довелося навіть змінити робочу мову, аби тільки тодішній Президент Украї­ни Л. Кучма не сидів поруч із лідерами США та Великої Британії.

Реальним шансом вирватися з цього замкненого кола була спроба здобути План дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО на саміті Альянсу в Бухаресті у 2008 р. Після перемоги Помаранчевої революції США і НАТО скористалися обранням В. Ющенка на посаду президента і запропонували україн­ській владі здійснити кроки з приєднання до ПДЧ, однак Київ проґавив цю можливість. Цей провал відбувся не тільки через гібридні дії Росії (яка активно залучала до блокування прийнятного для нас рішення своїх «агентів впливу» в європейських країнах), а й через відсутність єдності з цього питання у тодішньої україн­ської політичної еліти.

Боротьба Президента В. Ющенка з прем’єр-­міністром Ю. Тимошенко в перші роки після перемоги Майдану, а згодом створення «антипомаранчевої» парламентської коаліції врешті-­решт призвели до скасування плану Заходу щодо залучення Украї­ни до Альянсу. Формально це було підтверджено і з україн­ського боку. Обраний на посаду прем’єр-­міністра В. Янукович під час візиту до штаб-­квартири НАТО заявив, що Україна не зацікавлена в отриманні ПДЧ.

Із 2007 р. розвиток трансатлантичної інтеграції Украї­ни був ослаб­лений