Читати книгу - "Коли сонце було богом"

МОВ ЗУПИНЕНИЙ ГОДИННИК

Коли ви гадаєте, що препогана звичка робити на стінах усякі написи та малюнки існує тільки в наші часи, то ви помиляєтесь. Цей ганебний звичай старий мов світ. Знали його і в Помпеях. На стінах базиліки, амфітеатру, храмів і приватних будинків повно різноманітних написів: тисячі імен, малюнків, оголошень і всяких висловів, якими перехожі намагалися передати свої сумнівної вартості думки. Їх видряпували чимось гострим або вимальовували куском деревного вугілля.

Ми тепер засуджуємо цей звичай, — адже писати на стінах усякі карлючки може тільки некультурна людина. Але — дивна іронія! — написи в Помпеях, мов давнє вино, для нас, сучасних людей, особливо ціані. Адже саме вони дають нам можливість заглянути у повсякденне життя міста, зрозуміти душу звичайного помпеянина, його турботи й почуття, його сміливу, безжурну, часто гостру й дошкульну дотепність.

Не можна не посміхнутися, коли дізнаєшся про невідомого помпеянського муляра, котрий самовдоволено замазав на стіні якесь ім’я, але не стримався, щоб не увічнити свого власного: «Сосій розписався, — читаємо на мурі, — Онесій замалював його білим тинком». Інший мешканець Помпей, підлабузник чи, може, доброзичливий друг, залишив на стіні справжнє поздоровлення: «Вітаю тебе, Емілію Фортунасе». Знайшовся і розгніваний чимось кореспондент: «Сумій бажає Корнелієві, щоб він повісився».

На будинках є також досить цікаві, а іноді й зворушливі наївні дитячі написи. На одній стіні пихато надулися незграбні закарлючки — окремі літери азбуки, які малий писар щойно вивчив у школі, можливо, не без допомоги різки. В іншому місці ми захоплюємося досить вдалою роботою молодого насмішника — карикатурою лисого вчителя з лавровим вінком набакир і товстим носом гіркого п’яниці. А скільки гумору в малюнку, де показано завзятий герць двох гладіаторів! Взагалі гладіаторам присвячено багато написів — адже гладіаторські бої користувалися широкою популярністю в місті, а деякі гладіатори до того ж були улюбленцями жінок.

Великий інтерес мають оголошення про публічні ігри, повідомлення про наслідки окремих боїв. На одному будинку знайдено цілу афішу, в якій сказано: «Двадцять пар гладіаторів, яких Лукрецій Сатрій Валене, жрець Нерона, записав у заповіті, і ще десять пар, яких залишив його син, 4 квітня у Помпеях битимуться один проти одного. Крім того, тут відбудуться бої мисливців з дикими звірами. Зверху буде натягнуто полотняний тент, щоб люди не спеклися на сонці».

Ще цікавіше для нас те, що вже тоді були противники цих варварських розваг. Проти них виступали насамперед самі гладіатори, які з часу повстання Спартака стали в римській державі небезпечним бунтарським елементом; не дивно, що за ними пильно стежили, намагаючись держати в шорах, легіони й преторіанці. Один такий бунтівник гладіатор написав на стіні своєї казарми своєрідний протест: «Філософ Анней Сенека[69]— єдиний серед римлян письменник, який засуджував криваві ігри».

Понад дві тисячі інших написів присвячено міським виборам. Ці вибори, як переконливо доводять написи, часто проходили жваво й гамірно, в них активну участь брало все населення міста. За своїх улюбленців агітували не тільки окремі особи (до речі, дуже часто жінки), а навіть цілі цехи. На стінах є афіші, підписані цехами кочегарів публічних лазень, ткачів, фарбувальників, виноградарських робітників, кондитерів, прихильників богині Ізіди й навіть футболістів. У цих виборчих афішах кандидатів або підносили до небес, або ж висміювали й змішували з гряззю. «Паквій просить обрати на едила Люція Помея», — звертається один громадянин Помпей; а інший написав великими червоними літерами заклик: «О Требію, зроби так, щоб едилом став молодий чесний чоловік Лоллій Фуск».

Дотепні й злісні бувають написи, автори яких намагаються здискредитувати кандидатів. Як тільки не називають таких кандидатів — шалапутами, сонями, п’яницями… Подекуди на стінах читаємо жартівливі погрози і з них бачимо, що й у передвиборному запалі мешканці Помпей не втрачали свого гумору. Ось один такий напис: «Того, хто не віддасть свого голосу за Квінктуса, хай провезуть через усе місто на ослі, наче блазня».

Не соромилися помпеяни виражати на стінах і любовні почуття. З чарівною відвертістю вони розповідають про свій сум, розчарування, про всякі сутички, закликають коханих, звертаючись до них на ім’я, або ж гірко скаржаться на їхнє легкодумство й зрадливість. На стіні одного будинку якийсь закоханий написав сумний вірш;

Нема нічого вічного на світі!

Хоч нам і сяє сонце золоте,

А в океан воно однак сідає.

І місяць, що. так ясно світить,

Без сліду зникне у глибинах неба.

Отож якщо твоя кохана В несамовитім гніві шаленіє —

Не піддавайся: пройде буря,

Знов лагідний Зефір повіє.

Невідомий юнак вигукує з зітханням: «Ах, я б хотів краще вмерти, ніж бути навіть богом без тебе!»; інший у хвилю невимовного захоплення славить вроду своєї коханої: «Хто не бачив на картині Венери, хай гляне на мою дівчину — вона така ж прекрасна, як та богиня». А нещасливець, якого не любить кохана дівчина, прощається з нею, виливаючи в написі на стіні всю гіркоту нерозділеного почуття.

На колодязі, де напували мулів та ослів, прочитано напис, який квапить надмірно байдужого возія: «Ах, якби ти відчував вогонь кохання, ти б швидше одвіз мене до моєї дівчини. Вперед же, вперед, поганяй свою худобину, мерщій бери батіг і віжки! Поспішай до Помпей, бо там живе моя найдорожча!»

Ревнивці теж не приховували своєї люті й розчарування. Один із них погрожував суперникові: «Якщо хтось надумає відбити в мене дівчину, то хай його в безлюдних горах зжеруть страшні ведмеді».

А ось цікаві написи, зроблені людьми, яким не пощастило в коханні і які вдавали, що їм це зовсім байдуже. «Венеро! — пише невідомий холерик. — Я поламаю тобі всі ребра й так одлупцюю, що ти окривієш. Якщо ти могла пробити стрілою моє ніжне серце, то чому я не можу розтрощити тобі черепа». Інакше розцінює любовні справи насмішник і вітрогон, а може,! хлопець, яким знехтувала дівчина, хоч він і не показує того. Ось його слова: «Один кохає, іншого кохають, а я на все це плюю». А якийсь скептик до цього додав: «Якщо плюєш, значить, кохаєш». Були й такі, що пускали плітки про дівчат, котрі, напевне, давали їм гарбуза.

А втім, жінки не лишалися в боргу перед чоловіками. Якась Лівія досить безцеремонно сповістила про своє ставлення до Олександра: «Твоя доля ніскілечки не цікавить мене; якщо ти зникнеш — тим краще для мене». А інша дівчина, відповідаючи на небажане залицяння, написала: «Віргула до свого товариша Тортія. Мій любий, ти мені дуже бридкий».

Почесну роль у житті