Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Кант поєднав усі інтереси розуму - і теоретичні, і практичні - у три знаменитих запитання[158]:

Що я можу знати?

Що я повинен чинити?

Чого я смію сподіватися?

На перше з наведених запитань попередню відповідь дала “Критика чистого розуму”. У системі філософії на друге запитання відповідь дає мораль, на третє - релігія. Вже наприкінці життя до цього переліку фундаментальних запитань Кант додав четверте:

Що є людина?

На нього відповідає антропологія, присвячену їй працю Кант видав у 1798 р. Останнє запитання - найзагальніше, “по суті все це можна було б звести до антропології, адже три перших питання відносяться до останнього.” - зауважує Кант[159].

У творчому житті видатного німецького філософа “Критика чистого розуму” була етапною з різних причин. Вона дала йому змогу переглянути місце філософії у сукупності людського знання, її специфіку і структуру, визначити роль різних пізнавальних здібностей людини, підкреслити активність суб’єкта пізнання. До того ж вона відкрила Канту шлях для створення власної філософської системи. Саме з неї, з її методологічних настанов починається оновлена експансія на традиційні сфери філософствування: етику, естетику, філософську антропологію, соціальну Філософію, натурфілософію i т. ін.

Якщо розум орієнтується на вивчення людських вчинків, то він набуває практичного значення і стає практичним розумом. Людські дії і вчинки відрізняються від інших явищ тим, що вони мають свою основу у розумній волі. Воля ж мислиться як здатність визначити себе самого до таких вчинків, які виходять з уявлень про ті чи інші закони. Закони ці є законами свободи, а наука про них - етика або вчення про моральність. Цьому вченню Кант присвятив три спеціальних праці: “Основи метафізики звичаїв” (1785), “Критика практичного розуму” (1788), “Метафізика звичаїв” (1797). В першій з них він встановлює моральний закон або вищий принцип моралі; у другій досліджує,так би мовити, моральну спроможність людини; у третій - розбудовує систематичне вчення про моральність.

Поняття розумної волі досить багате за своїм змістом. Як і розум, воля притаманна людській особі за самою її сутністю.

У той же час розум у практичній, а не теоретичній іпостасі має вплив на волю. Істинне призначення такого розуму полягає в тому, щоб утвердити волю як добру волю. З іншого боку, вираз “розумна воля” означає, що мова йде про здатність людини до свідомих вчинків, до вчинків за розумом, а не за “інстинктом”. Кант переконаний, що доброю є тільки одна воля, котра пов’язана з обов’язком. Обов’язок уже мов би містить в собі поняття доброї волі. Ідеальна добра воля буває тоді, коли вона співпадає з обов’язком. Скажімо, коли людина робить благо не з огляду на нагороду, а тільки заради обов’язку, то це і буде добра воля “в чистому вигляді”, як самоціль, а не засіб кращого улаштування в житті. Лише в такому випадку і мотив, і вчинок відповідають обов’язку та добрій волі. Та при цьому мислитель віддає перевагу мотиву або заміру. Щоб вивести людину у світ моральності, замір має підкорятися загальному закону. Такий закон не нав’язується зовні, бо в такому вигляді він не відповідатиме суті автономної волі кожної розумної людини. Отже, вищий моральний (принцип) закон слід відкрити в собі, адже він є в людській особі апріорно.

Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всім іншим розумним істотам, а також подати кожній з них дороговказ до самовідкриття в собі того ж самого закону в найзагальнішому вигляді. Закон цей звучить як вимога, звернена до нас: “Чини так, щоб максима твоєї волі повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства”[160]. Йому надається статус категоричного імперативу, котрий є обов’язковою вимогою. Формулюючи моральний закон, Кант звертається до здорового глузду людей, до морального чуття, де цей закон немов би лунає одвічно, хоч і дещо приховано. Щоб його відкрити, слід тільки вслухатися в себе, трохи замислитися над мотивами власних дій. Доречно зауважити, що такою позицією відносно морального закону Кант рішуче протистоїть тим поглядам, які вбачають витоки моральності в релігії, в ідеї Бога. Навпаки, стверджує він, будучи моральною істотою первісно, людина після цього приходить до Бога.

Можна висловити претензію, що наведений моральний закон має надзвичайно абстрактний характер, є чистою формулою. Сам Кант не заперечував це. Але вищий моральний закон і має таким бути - незалежним від емпіричних умов, від “матерії” досвіду. Він є проявом чистої волі, безпосереднім актом практичного розуму.

Кант не сподівався, що в практичному житті, у своїх стосунках всі і завжди будуть дійсно користуватися цим законом. Однак він весь час “лунає” в нас, бентежить прямо чи побічно. Нехай, наприклад, постає передо мною питання: чи можу я, коли опиняюся в скрутному становищі, дати якісь обіцянки з наміром не виконувати їх? Я вийду на рівень загального морального закону тоді, коли замислюсь над проблемою: а чи був би я задоволений, коли б моя максима - вийти з скрути шляхом фальшивої обіцянки - мала силу загального закону і для мене, і для інших? I чи міг би я сказати собі: нехай всі дурять один одного, даючи фальшиві обіцянки? Мабуть, ні. Навіть самий заклятий злодій не погодиться з тим, щоб його “практика” стала загальним правилом поведінки всіх людей, зокрема і у відношенні до нього самого.

Категоричний імператив - це єдина моральна норма, на