Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

якій мають базуватися вчинки людей. Він - найвищий моральний закон, спільний всім розумним істотам. Дослідження його змісту необхідно веде нас до визнання кожної іншої людини не як засобу, а як мети самої по собі. Кожна людська особа є, за думкою Канта, представником двох світів: інтеллігібельного і сенсибельного, адже вона і річ сама по собі, і емпіричне явище. Як частина інтеллігібельного світу людина має ідею свободи, волі, обов’язку, виступає автономним моральним законодавцем, але як частина світу, який сприймається чуттєво, поводить себе відповідно з природним законом бажань і нахилів. У першому випадку вчинки ґрунтуються на вищому принципі моральності, у другому - на принципі щастя, уявлення про котре у кожного своє. Тому людська особа є ареною боротьби між обов’язком і хтивостями, прихильностями. I тільки обов’язок, а не покора емпіричним мотивам надає позитивне моральне забарвлення людським вчинкам. Прямувати шляхом моралі означає мотивувати свої дії обов’язком. Безперечно, йти таким шляхом важко, але тільки він возвеличує людину, формує її достоїнство. Кант розумів, що людський світ далеко не рушив шляхом обов’язку, але він має віру в прогрес, моральне удосконалення людства, в цілющу силу морального закону. На щастя, допомагає в цьому та “дивовижна спроможність в нас, яку ми називаємо сумлінням”[161], і з якою так часто пов’язане каяття за скоєну несправедливість, за необачність чи щось гірше. Аналіз співвідношення інтеллігібельного і сенсибельного світів, теоретичного та практичного розуму приводить Канта до висновку про примат чистого практичного розуму, орієнтованого на дію. Фактично мова йде про вищість і первинність діяльності над знанням. Там, де розум спекулятивний зупиняється, заплутавши у антиноміях, розум практичний приходить на допомогу суб’єкту і виводить його з глухого кута, організує душевні сили на опанування вищим інтересом; визначення волі відносно кінцевої і повної мети. Скажімо, чи є вище благо, безсмертна душа, Бог? Спекулятивний або теоретичний розум намагається вирішувати це питання у напрямку підтвердження або заперечення їх існування, а розум практичний говорить: вони повинні бути.

Звернемо увагу на слово “повинні”, в ньому звучить обов’язковість, вимога, яка базується на наявності морального закону. Досягнення вищого блага необхідне з моральної точки зору, моральний закон веде нас туди через доброчинність, наполегливу боротьбу зі спокусами земного життя. Процес цей довгий і досягнення блага здійснюється лише в нескінченному прогресі, бо обмеженого часу індивідуального людського життя не вистачає для вирішення такого завдання. Рішення можливе тільки для роду людського цілком, а це вже - перехід до вічності. Звідси випливає, що здійснення вищого блага через людську волю вимагає нескінченного часу, тобто безсмертя душі. В свою чергу, реалізація вищого блага у світі, який нами не створений, потребує визнання кінцевої причини світу - Бога. “Морально необхідним є визнавати існування Бога”, - підбиває підсумок Кант[162]. У нас немає знання про трансцендентні об’єкти (свобода, душа, Бог), проте є моральні свідчення, навіть переконання. Такі моральні переконання є не що інше як віра. Релігійна віра й дає ту надію, про яку згадував наприкінці “Критики чистого розуму” її автор.

Сфера практичного розуму включає в себе також право. Для визначення специфіки права у його відношенні до моралі, встановлення поняття права слід згадати, що людський розум виступає подвійним законодавцем: 1) по відношенню до природи, де панує жорстка причинність, механічна необхідність; 2) по відношенню до царства свободи, де панує не примус, а змушування чи спонукання під тиском обов’язку. Закони свободи на відміну від законів природи називаються моральними. У тому випадку, якщо вони стосуються лише зовнішніх вчинків, Кант називає їх юридичними; коли ж моральні закони самих себе висувають підставами вчинків, вони позначаються як етичні. На цій підставі поділяється етичне і юридичне законодавство. Перше засноване на принципі обов’язку, який є також глибинним мотивом вчинків, а друге спеціально не бере таких мотивів до уваги, тобто припускає й іншу мотивацію. Морально-етичний закон не гарантує безумовного виконання своєї вимоги, він є лише внутрішньою вимогою, а зовнішні людські вчинки можуть не співпадати з нею. Навпаки, морально-правовий закон засновується на можливості і умовах зовнішньої вимоги, зовнішнього законодавства. Виходячи з цих попередніх міркувань, Кант визначає сутність права: “Право це є сукупність умов, за яких воля одного сумісна з волею іншого з точки зору загального закону свободи”[163]. Очевидно, що право безпосередньо стосується емпіричних взаємовідносин людей в розвинутому суспільстві, де склалося уявлення про автономність кожної особи, носія ідеї свободи. Таке суспільство вимагає якогось загального правового принципу, що був би покладений у підґрунтя позитивного (дійсно існуючого) права, враховуючи автономію особистої свободи. I Кант формулює його як імператив, називаючи загальним правовим законом: “Чини зовні так, щоб вільний прояв твоєї волі був сумісним з свободою кожного, відповідно загальному закону”[164].

Через проблему права Кант виходить у світ міжлюдських стосунків, які охоплюють родину, громадянське суспільство, державу і міждержавні відносини. Міжлюдські стосунки на основі власності, сім’я та шлюб розглядаються у розділі про особисте (“приватне”) право, де центральною є проблема власності. Громадянське суспільство і держава - то область публічного права, куди входить і право міжнародне. Мислитель рішуче наполягає на принципі розподілу влади, виділяє законодавчу, виконавчу та судову її гілки.

Загальним знаменником у всіх проявах правових відносин визначається первинна свобода індивіда, проте не завжди і не у всьому Кант послідовно проводить цей принцип. Так, права голосу позбавляються жінки і слуги, оскільки вони не мають громадянського статусу, а їх існування - лише присутність. Непослідовним виявляє він себе і тоді, коли говорить про відношення громадян до верховної влади. З одного боку, визнається свобода кожного не підкорятися ніякому іншому закону, крім того, на який громадянин дав свою згоду; а з іншого боку, категорично - під загрозою смертної кари - забороняеться будь-який протест чи революція проти зловживань верховної влади. Правда, коли Кант у 1797 р. видав “Метафізику звичаїв”, в якій розглянув це питання, вже завершилась перемогою Велика Французька революція і треба було внести деякі корективи. Тому він припустив: коли “революція