Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Розглядаючи цього сільського Діогена, Блонде припустив можливість існування того типу селян, зображуваних на старих вишивках, на старих картинах і в старих статуетках, що досі здавався йому фантастичним. Він перестав беззаперечно відкидати школу потворного в мистецтві, розуміючи, що в людини краса — це тільки приємний виняток, химера, в яку силкується повірити.

«Які можуть бути ідеї й звичаї в такої істоти? Про що вона думає? — запитував себе, охоплений цікавістю Блонде. — Чи подібний він до мене? Спільне у нас з ним — тільки обриси, та й те ще…».

Він вивчав особливу твердість шкіри, властиву людям, які живуть на відкритому повітрі, звиклі до всяких змін погоди, здатні переносити й мороз, і спеку, — словом, уміють терпіти все, що робить їх шкіру майже дубленою, а нерви — апаратом проти фізичних страждань, не менш потужним, ніж у арабів або росіян.

«Ось куперівські червоношкірі,— сказав він собі,— нема потреби їздити в Америку, щоб спостерігати дикунів».

Хоч парижанин був не далі, як у двох кроках від старого, той не обернув голови і все вдивлявся в протилежний берег з тією нерухомістю, якої надають індійські факіри своїм осклілим очам і застиглим суглобам. Переможений цим своєрідним магнетизмом, заразливішим, ніж звичайно думають, Блонде, зрештою, сам втупив очі у воду.

— Що ж там, чоловіче, такого? — запитав Блонде через добру чверть години, протягом якої він не помітив нічого, що виправдувало б таку глибоку увагу.

— Т-с-с! — прошепотів старий, роблячи знак Блонде не підносити голосу. — Ви її злякаєте…

— Кого?

— Видру, паночку. Тільки вона нас зачує, то зараз шубовсть у воду… Звісно, вона он сюди шугнула… Дивіться-но, де вода бульбашками пішла… О, рибку стереже, а схоче піднятися, мій хлопець її отут і стуконе. Видра, бачте, тварина найрідкісніша, це здобич науковий, а до того ж тонкий… Мені за неї в Егах франків із десять заплатять, бо тамтешня пані додержують постів, а завтра в нас піст. Колись небіжчиця-пані мені аж по двадцять франків платили, та ще й шкуру віддавали!.. Муш, — гукнув він пошепки, — дивися гарненько…

По той бік найближчого рукава Авони Блонде побачив пару очей, що виблискували у вільшанику, наче кошачі; потім він роздивився засмагле обличчя і скуйовджену голову хлопчиська років дванадцяти, який лежав на животі і робив знаки, щоб показати на видру й дати зрозуміти старому, що він не випускає її з уваги. Полонений сподіваннями старого й хлопчака, Блонде дав себе уразити демонові полювання.

Демон цей, маючи два пазури — надію і цікавість, — тягне вас, куди хоче…

— Шкуру продають капелюшникам, — продовжував старий. — До чого ж вона гарна, яка ж вона красива! Вона йде на кашкети.

— Ви так вважаєте, старигане? — усміхаючись, сказав Блонде.

— Звісно, паночку, вам воно краще знати, ніж мені, хоч мені вже й минуло сімдесят років, — шанобливо й смиренно відповів старий, набираючи пози подавальника свяченої води, — і ви мені, мабуть, зможете добре пояснити, чому вони так до вподоби кондукторам та винярам?

Блонде, цей майстер іронії, уже почувши недовір'я від слова «науковий», пам'ятаючи про маршала Рішельє[52], запідозрив, що селянин глузує, але його заспокоїла наївність пози в того і дурість його обличчя.

— Як я був молодий, цих видр тут водилося сила-силенна: їм тут у нас воля, — казав простак. — Та вже стільки їх попереловлювано, що тепер найбільше, як один хвіст за десять років побачиш… Але супарфект з Віль-о-Фе… Ви, паночку, знаєте його? Хоч він і парижанин, а гарний такий молодий чоловік, от-як ви, і любить різні рідкісні речі. А що він знає, який я спритний по цих самих видрах, — а знаю я їх не згірш, як ви можете знати свою грамоту, — то він мені й каже: «Дядьку Фуршон, коли ви спіймаєте видру, тягніть її до мене, я вам, каже, добряче за неї заплачу, а якщо, каже, в неї на спині будуть білі плями, то я вам, каже, дам за неї аж тридцять франків». Отак він і сказав мені під брамою у Віль-о-Фе, от свята тройця. Є ще вчений у Суланжі, пан Гурдон, наш лікар, то він, кажуть, зібрав такий природничий кабінет, рівного якому й у Діжоні нема, ну, словом, перший учений у нашому краї,— він мені теж недешево заплатив би!.. Він уміє робити опудала з людей і з тварин! Ну, а хлопець твердить, що в цієї видри білина в шерсті… «Раз це так, — кажу я йому, — господь хоче нам сьогодні добра!..». Гляньте-но, як вода пузириться?.. О, вона тут. Хоч вона й живе на манер земної тварини, а цілий день сидить під водою. Ай, ай, вона вас почула, паночку, вона насторожилася. Нема тварини хитрішої за неї… гірша за жінку!

— Чи не тому зветься вона в жіночому роді — видрою? — запитав Блонде.

— Ще б пак, паночку, вам, парижанам, це краще знати, ніж нам, але ви для нас багато краще б зробили, якби сьогодні довше поспали, бо бачите, який там струмінь пішов? Це вона низом іде… Скінчено, Муш, вона почула пана, оця видра, і тепер їй нічого не варт проморочити нас аж до півночі; пішли… Он попливли наші тридцять франків!..

Муш підвівся на ноги, але з жалем; він дивився на те місце, де вирувала вода, вказуючи на нього пальцем і не гублячи остаточної надії. Цей малюк з кучерявим волоссям, із смуглявим обличчям, наче в ангелів на