Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Тепер тільки заглибини в землі вказують, де стояли колись ці хати з мурованими льохами, хоча й вони поросли суницею, малиною, ліщиною й сумахом; там, де колись височів комин, виростає сосна чи покручений дуб, а над порогом шелестить гілля вишневої берези. Там, де колись било джерельце, подекуди ще видно заглибину від криниці, хоча на землі шурхоче всохла бездушна трава. Ті криниці, які останні нащадки раси, що відходить, накрили плоским каменем і дерном, знаходили знову аж за багато років. Як то, мабуть, сумно — закривати криницю! Водночас відкривається криниця сліз. Ці ями від льохів, ці старі діри, як покинуті лисячі нори, — це все, що лишилося там, де колись вирувало людське життя й у різних формах і різними діалектами говорили «про Волю, Провидіння і Пророцтва, про вільність Волі та Пророцтв несхибність»[229]. Але про їхні висновки я тільки й можу довідатися, що «Катон і Бристер пускали людям туман у вічі», а це десь так само повчально, як історія найславетніших філософських шкіл.

Відтоді, як тут позникали двері, вікна й пороги, минуло ціле покоління, а на живучому бузку й далі щовесни розцвітають запашні квіти на втіху мрійливому мандрівникові; останній нащадок того роду, колись посаджений і виплеканий дитячими руками у дворі, тепер стоїть при стіні на закинутім пасовищі й поволі відступає перед новими лісами. Ті присмеркові діти не сподівалися, що мала галузочка з двома вічками, яку вони встромили в землю в тіні дому і щоденно поливали, пустить коріння і переживе і їх, і дім, що кидав на неї тінь, і висаджені тут город і сад, і стиха розповідатиме їхню історію самотньому мандрівцеві за пів століття по тому, як вони самі виростуть і помруть, — а квітнутиме так само гарно й пахнутиме так само солодко, як тієї першої весни. Я досі бачу той ніжний, люб'язний, життєрадісний бузковий квіт.

Чому цей малий хутірець, слабкий зародок чогось більшого, згаснув, а Конкорд вистояв? Чи ж не було тут природних переваг і права користуватися водою? Глибокі води Волденського ставу й студені води Бристерського джерела, з яких могли щедро пити за своє здоров'я, вони використовували лиш для того, щоб розбавити пійло в чарці. Спрагла то була порода. Невже ж тут не могли плести кошики, в'язати віники, ткати килими, сушити кукурудзу, сукати рядно й займатися гончарством, щоб пуща розцвіла, мов тая троянда, а численні нащадки успадкували землю батьків? Тутешні неродючі ґрунти бодай захистили б їх від лінощів, як то буває в долинах. Проте, на жаль, спогади про тих мешканців украй мало додають краси до тутешніх краєвидів! Можливо, Природа докладе зусиль знову, і я стану першопоселенцем, а моя хатина, зведена минулої весни, — найстарішою на хуторі.

Якщо люди й жили на тім місці, де зараз замешкав я, мені про те невідомо. Визвольте мене від міст, зведених на руїнах іще давніших міст, де кожен сад перетворюється на цвинтар. Земля там збіліла і проклята, і перш ніж вона знову стане корисною, зникне сам світ. З такими-от роздумами я знову почав заселяти ці ліси, під такі думки засинав.

*

Цієї пори року гості в мене бувають рідко. Коли землю вкривали найглибші замети снігу, бувало таке, що ніхто не забрідав до моєї хатини по тижню чи й два, але мені там було затишно, як миші-полівці, а чи худобі й птиці, що, кажуть, виживають і під заметами, геть без їжі; чи як тій родині раннього поселенця в містечку Сатон у нашому штаті, чий дім повністю замело великим снігом 1717 року, коли господаря не було, і якийсь індіанець знайшов хатинку лише тому, що подих димаря протопив у снігу дірку, — він і звільнив ту родину. Але жоден доброзичливий індіанець мною не клопотався, та й не було в тім потреби, адже господар сидів удома. Велика завія! Який милий моєму вуху цей звук! Фермери не могли ходити в ліси й на болота по дрова, а тому мусили вирубати перед своїми оселями ті дерева, що дарували їм тінь; коли ж сніг узявся льодом, рубали й дерева на болотах — як виявилося наступної весни, на висоті десяти футів від землі.

Коли намело чимало снігу, витку стежку завдовжки десь із пів милі, якою я добирався від дороги до хати, позначали тільки розрізнені цятки, розділені довгими білими проміжками. Протягом тижня ясної погоди я щодня проходив стежкою, роблячи щоразу однакову кількість кроків однакової довжини, як землемір, і ступав у власні сліди — такі от ритуали нав'язує нам зима, — але сліди заповнювала небесна блакить. Однак жодна погода не змогла◦би поставити хрест на моїх прогулянках, чи то пак вилазках: я часто брів крізь найглибші сніги по вісім чи й десять миль, щоб побачитися з буком, алеганською березою чи моєю давньою знайомою, сосною; лід і сніг нахиляли їхні віти й загострювали верхівки, перетворюючи сосни на ялини; я видирався на вершини найвищих пагорбів, коли на гіллі лежало по два фути снігу, і з кожним кроком струшував по новій хурделиці собі на голову; навіть мисливці залягли в зимову сплячку, я ж походжав усюди, а інколи повз чи бабрався на чотирьох. Одного дня я для розваги спостерігав за бородатою совою (Strix nebulosa), яка сиділа при світлі дня на низькій мертвій гілці веймутової сосни при самому стовбурі. Я зупинився за якийсь род від неї. Сова чула, як тріщить сніг у мене під ногами, але не могла мене розгледіти. Коли я шумів найдужче, птаха витягувала шию, нашорошувала пір'я й широко розплющувала очі, але її повіки незабаром знову склеплювалися, і вона поринала у дрімоту. Я й собі почав куняти, коли провів зо пів години, спостерігаючи, як та крилата посестра котячих сидить, примруживши очі, мов кішка. Між повіками залишалася лише вузька щілинка, яка давала птиці змогу підтримувати зі мною півострівний зв'язок: примруженими очима вона дивилася на мене із землі снів і намагалася розгледіти цей розмитий предмет чи цятку, яка вдерлася у видіння. Коли до сови долинав гучніший звук, а чи я підступав ближче, вона починала тривожитися й повільно розверталася на своєму сідалі, ніби дратувалася, що хтось вириває її зі сну; а коли вона злетіла й шугнула геть поміж сосен, несподівано широко розпростерши крила, я не почув ані звуку. Між соснового гілля її вело радше добре знання цих земель, аніж зір: чутливі пера давали змогу