Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Ми сідаємо в машину, Дамір виїжджає з двору.

Якийсь час ми мовчимо. Втім, це зовсім не напружує, тому що я скоса спостерігаю за ним та розумію, що чоловік у гарному настрої. Нехай не показує цього, але все ж таки це зчитується. Цікаво, чому так?

Він простягає руку та включає музику. В цю ж хвилину салон заповнює задерикувата східна музика. Я чую з цікавістю. Завжди любила мелодії із етнічним відтінком. А тут ще й у сучасній обробці. Тож слухати одне задоволення.

– Подобається? – раптово цікавиться Дамір.

– Подобається, – зізнаюся я. – Створює гарний настрій.

– Тільки музика? – усміхається він і повертає праворуч, щоб прилаштуватися в хвіст до машин, що стоять на світлофорі.

– Не тільки, – вже сміюся я.

– А що ще?

«Ще – ти», – так і хочеться сказати, але я розумію, що буде занадто.

По-перше, ми ще зовсім недавно займалися тим, що однозначно показувало, що Дамір мені не байдужий, а, по-друге… Можливо, це старомодно та консервативно, але я вважаю, що освідчуватися в коханні а говорити про свої почуття все-таки повинен чоловік, а не жінка.

«А хто має першим роздягатися? – єхидно цікавиться внутрішній голос. – Він або вона?»

Відчуваю, як щоки знову починають палахкотіти немов у дівчинки, яка тільки побачила голого хлопця. Ну гаразд, не побачила, але все одно…

Дамір накриває мою руку та м'яко стискає. Я спершу завмираю, а потім обережно відповідаю.

– Отак краще, – усміхається Дамір.

Іскоса дивлюся на нього, мої губи тягнуться в посмішці, зовсім мимоволі. Все ж який він гарний.

Ми рушаємо, коли видніється зелений.

Деякий час їдемо спокійно та тихо. Але потім я раптом усвідомлюю, що ми опиняємося в центрі міста, при цьому в самій фешенебельній частині, де хмарочоси зі скла та бетону вкручуються в небо. Сонце грає на величезних вікнах, залишаючи срібні відблиски.

Зрелище заворожує. Тут знаходяться офіси серйозних компаній, фірми, назви яких я навіть не можу вимовити, бізнес-центри, куди пустять лише певне коло осіб. І, звичайно, торгові центри та бутіки, де продають речі не для таких, як я.

Спочатку я просто з цікавістю дивлюся у вікно, але потім розумію, що все якось дивно. Дамір навряд чи потягнув би мене до себе на роботу. Все ж таки якось нелогічно тягнути туди свою… гаразд, назвемо жінкою, я все ж таки не настільки наївна мишка, щоб давати собі якесь інше найменування. Ні дівчина, з якою зустрічаються, ні, звісно, ​​ніяка не наречена.

І тому лише тихо зітхаю.

Від Даміра це не уходить:

– Поліно, тебе щось турбує? Робота? Не хвилюйся, завтра розберемося з твоїм пихатим півнем. Він не посміє тебе та пальцем торкнутися.

– Він не мій! – спалахую від обурення я.

І тут мимоволі починаю гигикати, бо порівняння Видова з півнем… Господи, він би вибухнув від люті, якби почув. Він так намагається бути неперевершеним у всьому, прекрасним та неймовірним. І тут – півень! У деяких колах ще й украй образливе.

– Ні, все нормально, – нарешті відповідаю я. – Просто… куди ми таки приїхали?

І справді приїхали, бо Дамір пригальмовує біля входу до розкішного торгового центру.

– Куди до цього мітили, – невинно відповідає він і виходить із машини.

Через кілька хвилин відчиняє мої дверцята та подає руку:

– Прошу, моя леді.

Від цього звернення стає жарко, серце б'ється, як ненормальне. Я ніяково усміхаюся і вкладаю свою долоню в нього.

Ми виходимо. Дамір не каже ні слова та тягне мене за собою. Я не встигаю навіть нічого сказати, тільки охаю і насіння за ним, дрібними кроками слідуючи за ним.

Ми опиняємося в просторому холі, я одразу закриваюсь, бо кругом дзеркальні поверхні, дорогі бренди, розкішні жінки та чоловіки, які явно мають такі гроші, що можуть купити половину міста. Хоча чому половину? Ціле місто!

В якусь мить стає ніяково. Бо одразу видно, скільки коштують мої спідниця та футболка. Навіть босоніжки так… Немає в мене грошей, щоби так виглядати – все йде на лікування дитини. Та й, відверто кажучи, навіть якби не Єгор, то все одно я не змогла б так роздягатися.

Так, Дамір даремно мене сюди привів. Зараз почнуть пирхати та кривитися побачивши сірої мишки. Як мені неприємно визнавати це, але факт залишається фактом, навіть стерва Ірен тут виглядала б більш органічно, ніж я.

Дамір не звертає уваги на мій стан, швидше за все навіть не здогадується, що я можу заганятися з таких питань. Тому що на нього дивляться з повагою, просто як на рівного.

– Пішли, – каже він і заводить у перший-ліпший бутік.

Тут сукні. Багато. Різні просто на будь-який смак. І фасони такі, що захитаєшся. Звісно, ​​нічого подібного у звичайних магазинах й не зустріти. Бачу, що це завозили товар від відомих дизайнерів.

– Вибирай, – спокійно каже Дамір. – Все, що сподобається, візьмемо.

Я намагаюся сказати, що не звикла до такого, не потрібно і… Але тут дзвонить його телефон, він бере слухавку, трохи хмуриться та приймає виклик. Жестом показує, що вискочить із бутіка. І якимось чином дає зрозуміти, щоб я не відволікалася на нього та вибирала собі одяг.

Деякий час я невпевнено топчуся біля вішалок з нарядами, але все ж таки жіноча цікавість бере гору. Тому через деякий час я обережно беру сукню, що сподобалася. Біла, дивовижної якості, із сріблястими хвилями на плечах та  по подолі. Кручу в руках сюди-туди, прикидаючи, що можна буде носити та в звичайні дні, та, якщо буде потрібно, на якусь урочистість. Виглядатиму одночасно скромно та стильно.

Знаходжу цінник та завмираю, ледь чутно зойкнувши. Цей нуль… він тут точно зайвий. Не може бути, щоб плаття стільки коштувало. Це ж просто жах якийсь! Та я місяць на ці гроші житиму, якщо не два!

Хочу повернути річ на місце, як до мене підпливає продавець. Усміхається так сліпуче, що хочеться одягнути чорні окуляри та навіть за ними заплющити очі.

– Добридень! Чим можу вам допомогти? – медовим голосом співає мені та водночас оцінює з ніг до голови.