Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— У мене троє, — кажу я. — Дві доньки та син. А у вас?

— І те, й інше, — сказав він.

— Донька та син?

Він кивнув.

— Розкажіть про сина, — сказала я.

Щось рвалося назовні з Джейсона. Інше почуття. Я бачила, як воно майнуло на його обличчі.

— Він схожий на мене, — сказав Джейсон.

— Яблуко від яблуні.

Його очі вже не були зосереджені ні на револьвері, ні на мені. Його погляд був десь інде. Я ще точно не могла сказати, що то було за нове почуття, та відчувала, що в ньому щось перемкнулося. Я продовжила.

— Ви б хотіли, аби син був такий, як ви? — запитала я.

— Ні! — відповів він. — Боже, ні.

— Чому ні?

Він захитав головою. Він не бажав йти туди, куди я його вела.

— Чого ви насправді хочете? — сказала я спокійно.

Відповідь на це запитання може бути моторошною, вона може змінити життя.

— Я не можу з цим змиритися! Я не хочу це відчувати!

— Ви волієте звільнитися від болю?

— Я хочу, аби ця лярва заплатила! Я не дозволю їй робити з мене дурня.

Він звів револьвер.

— Ви знову контролюватимете власне життя.

— Так, в біса, знову.

Я вкрилася потом. Я мусила допомогти йому кинути зброю. Але не мала сценарію для цього акту.

— Вона вчинила з вами погано.

— Більше це не повториться. Зараз усе скінчиться.

— Ви захистите себе.

— Так і є.

— Ви покажете синові, як вирішувати справи. Як бути чоловіком.

— Я покажу йому, як не дозволити іншим зашкодити собі.

— Вбивши його маму.

Джейсон завмер.

— Якщо ви вб’єте його маму, чи не зашкодите ви синові?

Джейсон витріщився на револьвер в руках. На наступних сеансах він розповів мені, що коїлося в його голові тієї миті. Він розповів про свого батька, жорстокого чоловіка, який утовкмачив Джейсонові, часом словами, а часом кулаками, як саме поводиться чоловік: чоловік невразливий, чоловік не плаче, чоловік контролює, чоловік керує. Він розповів, що завжди волів бути кращим батьком, аніж був його. Але не знав як. Він не знав, як виховувати та вчити дітей без залякувань. Коли я попросила його поміркувати, як його рішення помститися позначиться на синові, він раптом мусив шукати новий шлях, якого до цієї миті навіть не міг собі уявити. Спосіб жити без жорстокості та невпевненості, що приведе його — та його сина — не до прагнення помститися, а до широкого обрію перспектив та можливостей.

Якщо я щось і розумію про той день та про все моє життя, то це те, що часом найгірші миті наших життів — миті, що поселяють у нас потворні бажання, що обіцяють позбавити нас химерної нестерпності болю, який ми мали б стерпіти, — насправді дозволяють нам зрозуміти, чого ми варті. Це наче ми б подивилися на себе як на міст між усім, що позаду, і всім, що попереду. Ми могли б побачити все, що ми вже отримали, і все, що можемо обрати — чи не обирати — для себе назавжди. Це схоже на жахливе, але захопливе запаморочення, минуле та майбутнє оточує нас, наче величезний каньйон, через який, однак, можливо пройти. Ми такі крихітні в неосяжній системі всесвіту та часу, кожне з нас — маленька деталь, на якій тримається весь механізм, що обертає колесо. І як ми змусимо обертатися колесо нашого життя? Чи будемо тиснути на той самий поршень втрати та шкодувань? Чи перезавантажимо та відновимо весь біль минулого? Чи покинемо тих, кого любимо, через те, що самі були покинуті? Чи змусимо наших дітей спокутувати наші втрати? Чи зможемо скористатися кращим з того, що знаємо, та дозволити новому врожаю зійти на полі наших життів?

Прагнучи помсти, тримаючи зброю, уявляючи себе в очах сина, Джейсон раптом зміг розгледіти доступні йому варіанти вибору. Він міг убити або міг любити. Здолати чи пробачити. Сміливо прийняти смуток чи поширювати біль далі й далі. Він кинув револьвер. Тепер він плакав ридма, схлипував, увесь трусився, і хвилі суму розбивались об його тіло. Неосяжність почуттів підкосила його ноги. Він упав на підлогу, схиливши голову на коліна. Я майже бачила ті хвилі різних почуттів, що він у них захлинався: образи, сорому, спаплюженої гордості, зруйнованої довіри, самотності — образ чоловіка, яким він не міг бути і яким ніколи не стане. Він не міг бути чоловіком, який ніколи нічого не втрачав. Він назавжди залишиться чоловіком, якого в дитинстві бив та принижував батько, якому зраджувала дружина. Так само, як і я назавжди жінка, чиїх батьків отруїли, спалили та перетворили на дим. Ми з Джейсоном назавжди залишимося тими, хто ми є, тими, хто долає страждання. Ми не можемо витерти наш біль. Але ми вільні прийняти себе такими, які ми є, і жити далі. Джейсон стояв на колінах та плакав. Я сіла поруч на підлогу. Люди, яких ми любили та на яких спиралися, зникли чи підвели нас. Він потребував підтримки. І я підтримала його. Я притулила його до своїх грудей, він схилився мені на коліна, я тримала його, і ми плакали, поки моя шовкова блузка не стала цілком мокрою від наших сліз.

Перед тим як Джейсон залишив мій кабінет, я наполягла, аби він віддав мені зброю. (Я зберігала цей револьвер упродовж років, так довго, що взагалі забула про схованку в моєму кабінеті. Я знайшла його, коли збирала речі перед переїздом до Сан-Дієго. Він, досі заряджений, лежав у шухляді картотеки, як нагадування про мінливість та біль, який ми часто вирішуємо ховати, про потенціал шкоди, що зберігається, допоки ми свідомо не визнаємо та не знищимо його.)

— Гадаєте, вам уже безпечно йти? — запитала я його. — Безпечно повертатися додому?

— Не певен.

— Вам буде ніяково без зброї. Вам є куди піти, якщо ваша лють повернеться? Якщо відчуватимете потребу зашкодити комусь чи вбити когось?

Він сказав, що міг би піти до товариша, того, хто розповів