Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

— Ми маємо підготувати те, що ви говоритимете дружині.

Ми придумали сценарій. Він його записав. Він скаже їй: «Мені дуже сумно, я в розпачі. Сподіваюся, ми знайдемо час поговорити про це вночі». Я наказала йому нічого більше не казати, допоки вони не залишаться наодинці, і лише тоді вони можуть спілкуватися. Словами, а не кулаками. Якщо він би почувся нездатним повернутися додому, то мав негайно мені телефонувати. Якщо він відчував, що до нього повертаються смертоносні почуття, він мав знайти безпечне місце, аби перечекати, чи йти на прогулянку.

— Замкніться. Чи йдіть надвір. Лишайтеся наодинці. Дихайте, дихайте, дихайте. Почуття вщухнуть. Пообіцяйте телефонувати мені у разі, якщо відчуєте, що втрачаєте контроль. Виводьте себе з цього стану, бережіть себе та телефонуйте мені.

Він знову заплакав.

— Ніхто так не піклувався про мене, як ви.

— З нас вийде чудова команда, — сказала я йому. — Я знаю, ви не підведете мене.

Джейсон повернуся до мого кабінету два дні по тому, і так почалися наші терапевтичні стосунки, що тривали п’ять років. Але перед тим як я дізнаюся, чим скінчиться його історія, мені належить пройти поворотну точку власного протистояння.

Щойно Джейсон пішов, я поклала револьвер до шухляди та сіла в крісло, глибоко дихаючи, повільно відновлюючи спокій. Я взялася розбирати пошту, яку моя асистентка передала мені перед неочікуваною появою Джейсона. І серед купи листів я знайшла один, який змінив хід мого життя. Він був від капелана американської армії Девіда Воера, мого колишнього колеги по центру ім. Вільяма Бомонта, якого згодом перевели до Релігійного ресурсного центру в Мюнхені, де він відповідав за проведення клінічної підготовки всіх американських армійських капеланів та їхніх помічників, що служать у Європі. У листі було запрошення виступити перед шістьма сотнями капеланів на майстер-класі Дейва, який мав відбутися за місяць. За будь-яких інших обставин я б залюбки прийняла запрошення та була б щаслива бути корисною. Завдяки своєму клінічному досвіду в центрі ім. Вільяма Бомонта та успіху в лікуванні чинних військових та бойових ветеранів, мене багато разів запрошували виступати перед великими військовими аудиторіями, і я завжди вважала не лише за честь, а й за моральний обов’язок — як колишня ув’язнена війни, як людина, звільнена американськими солдатами, — прийняти запрошення. Однак конференція Дейва мала відбуватися в Німеччині. І не просто десь в Німеччині, а в Берхтесґадені — колишній резиденції Гітлера в горах Баварії.

Розділ 17

Тоді Гітлер переміг

Я тремчу, і це не через холодний потік повітря з вентиляцій­ного отвору в моєму кабінеті. Незабаром мені виповниться п’ятдесят три. Я вже давно не юна сирота, що тікає з Європи, пошматованої війною. Я вже не іммігрантка, що переховується від минулого. Тепер я докторка Едіт Іва Еґер. Я вижила. Я одужую. Все, чого я навчилася зі свого травматичного минулого, я використовую, аби сприяти одужанню інших. Мене часто кличуть до організацій соціального обслуговування та медичних і військових груп, аби лікувати пацієнтів з ПТСР17. Я пройшла довгий шлях з того часу, як втекла до Америки. І ніколи ще не поверталася до Німеччини після війни.

Того вечора, аби відволіктися від хвилювань, як Джейсон дає собі раду з очною ставкою з дружиною, та полегшити власні роздуми над вибором, що стоїть переді мною, я телефоную Маріанні в Сан-Дієго та запитую її думку щодо мого запрошення до Берхтесґадена — як я маю вчинити. Вона вже теж мама та психологиня. Ми часто консультуємося одна з одною щодо складних пацієнтів. Переді мною, як і перед Джейсоном у ті довгі хвилини, поки він тримав у руках зброю, тепер постало питання, яке значною мірою стосується моїх дітей — яку рану я залишу їм, коли помру, вилікувану чи відкриту.

— Не знаю, мамо, — каже Маріанна. — Мені хочеться тобі сказати, аби ти їхала. Ти вижила, і тепер у тебе є можливість повернутися та розповісти свою історію. Це ж твій тріумф. Але… ти пам’ятаєш данську родину, друзів тих людей, у яких я жила, коли навчалася в коледжі? Вони повернулися до Аушвіцу, сподіваючись, що це принесе їм спокій. Та натомість це розтривожило їхню травму. Це обернулося для них страшним стресом. Вони обидва зазнали серцевого нападу, коли повернулися додому. Вони померли, мам.

Я нагадую їй, що Берхтесґаден — не Аушвіц. Я перебуватиму радше на території минулого Гітлера, ніж свого. Проте навіть серед буденного життя в Ель-Пасо в мене стаються репереживання. Я чую сирени — і вкриваюся сиротами, я бачу колючий дріт навколо будівельного майданчика — і я вже не тут: перед очима сині тіла, що звисають з металевого паркану, я вросла в землю, мені страшно, я борюся за життя. Якщо звичайне цивільне оточення може розворушити мою травму, то як я зможу витримати навколо себе людей, що розмовляють німецькою, гадати, чи нема серед них членів Гітлер’юґенду18, перебувати в тих самих кімнатах, де колись жив Гітлер та його радники?

— Якщо ти вважаєш, що це якось може піти тобі на користь, тоді їдь. Я підтримаю тебе, — каже Маріанна. — Але це в першу чергу має бути заради тебе. Ти не маєш комусь щось доводити. Від тебе цього не вимагають.

Негайне полегшення приходить після її слів.

— Дякую, Марчуко, — відповідаю.

Я врятована, щаслива, я зробила те, що мусила. Я виросла. Тепер я можу відпустити, покінчити з цим. Можу сказати, що для мене велика честь отримати запрошення, але прийняти його надто болісно. Дейв зрозуміє.

Але коли я кажу Белі, що вирішила відповісти на запрошення відмовою, він хапає мене за плечі.

— Якщо ти не поїдеш до Німеччини, — каже він, — тоді Гітлер переміг у цій війні.

Я зовсім не це хотіла б почути. Почуваюся, ніби мене зненацька оглушили ударом. Однак я маю визнати, що він правий щодо однієї речі — легше вважати когось чи щось інше відповідальним за власний біль, ніж взяти на себе відповідальність та припинити бути жертвою. Наш шлюб навчив мене цього: щоразу, коли я злилася чи дратувалася на Белу, я відволікалася від роботи та зростання, щоразу, коли я звинувачувала