Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Більшість з нас потребує диктатора — хоч і доброзичливого, — аби звалити на нього відповідальність, аби можна було сказати «ти змусив мене так вчинити, я не винна». Але ми не можемо все життя ходити під чиєюсь парасолькою і жалітися, що мокнемо. Чудове визначення жертви — це коли ми зосереджуємося на тому, що поза нами, коли шукаємо когось, крім себе, аби звинуватити в теперішньому стані справ чи визначити власну мету, долю чи вартість.

Саме це Бела має на увазі, коли каже, що Гітлер виграв, якщо я не їду до Берхтесґадена. Він має на увазі, що я сиджу на одній гойдалці зі своїм минулим. Поки я саджу Гітлера, чи Менґеле, чи відкриту пащу моїх втрат на протилежний край гойдалки, то завжди маю виправдання. Саме тому я неспокійна. Саме тому я сумна. Саме тому я не можу ризикнути поїхати до Німеччини. Справа не в тому, що відчувати збентеження, смуток та страх погано. І не в тому, що травма в серцевині мого життя несправжня. І не в тому, що Гітлер, Менґеле чи будь-який інший кривдник та жорстокий злочинець не мусить нести покарання за всю заподіяну ними шкоду. А в тому, що, залишаючись на гойдалці, я тримаюся за минуле так, ніби це воно відповідальне за мій вибір сьогодні.

Дуже давно палець Менґеле справді вказував на мою долю. Для мами він обрав смерть, для мене та Маґди — життя. У будь-якій селекційній черзі, коли вибір стояв між життям та смертю, я не мала змоги обирати сама. Та навіть тоді, в ув’язненні, у пеклі, я могла обирати, як реагувати, я могла обирати, як вчинити та що сказати, я могла обирати, що тримати у своїй голові. Я мала вибір кинутися на електричний дріт чи відмовитися залишати ліжко — або боротися та жити, думати про голос Еріка та струдель мами, про Маґду, що була поруч, мала вибір навіть серед жахіття та втрат знаходити те, заради чого я мала жити. Тридцять п’ять років тому я залишила пекло. Панічні атаки стаються в будь-який час дня та ночі, вони можуть застати мене однаково легко як у власній вітальні, так і у старому бункері Гітлера, тому що причиною моєї паніки є не лише зовнішні імпульси. Це прояв спогадів та страхів, що живуть усередині. Якщо я тримаюсь якнайдалі від конкретної частини планети, то маю сказати відверто, що хочу триматися якнайдалі від тієї частини себе, що боїться. Якщо я наближуся до цієї частини себе, то, ймовірно, зможу чогось навчитися.

А як щодо мого спадку? Лише кілька годин тому Джейсон дійшов переламної миті свого життя — миті, коли він тримав у руках зброю, але не натиснув на гачок, коли він зважив на спадок, що волів передати синові, коли він обрав не насильство. Який спадок хочу передати я? Що я залишу в цьому світі, коли покину його? Я вже вирішила поступитися таємницями, запереченнями та соромом. Та чи я справді живу в мирі з минулим? Чи, може, я ще маю дещо владнати, аби не увічнювати свій біль?

Я думаю про мамину маму, яка померла раптово уві сні. Про маму, чий смуток через раптову дитячу втрату з раннього віку позначив її голодом та страхом і яка передала власним дітям невиразне, нерозвинене почуття втрати. Та що ще, крім її гладенької шкіри, густого волосся, глибоких очей, крім болю, смутку та люті від ранньої її втрати я зможу передати? І що, як я маю повернутися на територію моєї травми, аби зупинити циклічність, аби створити інший спадок?

Я приймаю запрошення до Берхтесґадена.

17 ПТСР — посттравматичний стресовий розлад.

18 «Гітлерівська молодь» — молодіжна нацистська воєнізована організація, належність до якої була обов’язкова для молоді за часів війни.

Розділ 18

Ліжко Ґеббельса

Преподобний доктор Девід Воер у телефонній розмові проінструктував мене стосовно приїзду. Я звертатимусь до шестисот військових капеланів, що перебувають на клінічному відновленні у Рекреаційному центрі Збройних сил у готелі «Генерал Волкер». Готель розташований високо в горах Баварії і раніше використовувався як резиденція та місце зустрічі офіцерів СС. Нас з Белою розташують у сусідньому готелі «Цум туркен», який колись був зарезервований під офіс для Гітлера та дипломатичних відвідувачів. Саме тут у 1938 році зупинявся британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, коли мав зустріч із Гітлером, після якої повернувся додому з тріумфальною, але трагічно хибною новиною, що він забезпечив «мир для нашого часу». Також, імовірно, що саме тут Адольф Ейхман власною персоною виклав Гітлерові план остаточного вирішення єврейського питання. Берґгоф та «Орлине гніздо», колишня резиденція Гітлера, звідти на відстані пішої прогулянки.

Мою аудиторію складатимуть експерти з лікувального мистецтва. Капелани не лише надають духовні настанови, а й забезпечують ментальне здоров’я, тому вперше, як мені повідомив Дейв, на додачу до власних семінарських знань вони мусять пройти рік клінічного пасторського навчання. Капелани мають бути навчені психології так само досконало, як і релігійній доктрині, тому Дейв запровадив тижневі конференції з клінічної психології для капеланів, що служать в Європі. Мій виступ має бути ключовим.

Дейв розповів мені про капеланів та солдатів, для яких вони служать. Ці солдати були не такі, як у моїй молодості чи яких я лікувала в центрі ім. Вільяма Бомонта. Це були солдати мирного часу, солдати холодної війни, солдати війни за лаштунками. Вони не виживали у вирі насильства, але, тим не менш, вони завжди перебували у стані повної бойової готовності, зберігали мир, готуючись до війни. Більшість солдатів холодної війни дислокується в місцях розташування налаштованих ракет. Ракети було заздалегідь встановлено в мобільні пускові установки, сховані у стратегічних місцях. Життя з незмінною загрозою війни, із сиренами серед ночі, що повідомляють про чергові навчання чи справжню атаку, було їхнью буденністю. (Як душ в Аушвіці. Вода чи газ? Ми ніколи не знали.) Капелани, перед якими я мала виступати, відповідали за забезпечення душевних та психологічних потреб солдатів, які робили все від них залежне, аби стримати повномасштабну війну, аби бути готовими до будь-чого.

— Про що я маю говорити? — запитала я. — Про що