Читати книгу - "Одного разу на Різдво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так.
— Ідеальний, холера, герой, — бурмочу, але щось таке й думаю.
Цокаюся своїм пивом з її вином, і ми п’ємо за них.
— А як у тебе з Амандою?
Це ж треба, вона пам’ятає, як ту звати. Мені треба трохи часу, щоб перейти до жінки, з якою я нібито маю зв’язок.
— Вона мені подобається.
— Не дуже пасує слово «подобається», — каже Сара.
— Вона мила.
— Боже, Джеку! Подобається? Мила? Просто припини її страждання та кинь її нарешті.
Я хмурюся.
— Тільки тому, що не поспішаю почепити золоту зірку їй на груди та оцінити найвищим балом?
— Так, — вона дивиться так, ніби не може мені повірити. — Або навіщо було все це?
«Навіщо було все це?» Її питання відбирає в мене мову.
— Гадаю, я намагаюся зрозуміти, чи людям потрібні ті сто відсотків, чи вони можуть розпочати з — ну, не знаю, — з сімдесяти та дійти до ста поступово.
Вона хитає головою та зітхає, ніби я повинен знати відповідь на це вже тепер.
— Якщо я запитаю тебе, ти обіцяєш відповісти чесно?
Боже. Сьогодні дійсно день «Джеку, ми тебе зловили». Маю передчуття, що вона поставить мені питання, на яке не схочу відповідати.
— Ну, давай.
Вона відкриває рота, але потім закриває його, ніби міркує, як сформулювати питання.
— Якби ти зустрів Лорі замість мене, гадаєш, вона була б твоїми ста відсотками?
— Отакої. Де ти, в біса, таке надибала?
— Я чула про твою промову на весіллі.
А, знову ця клята промова.
— Хтось та мав виступити, Саро. І я став у пригоді.
Вона киває, ніби це — цілком слушна відповідь.
— З того, що я чула, ти змусив кожну жінку в залі мріяти, щоб ти так говорив про неї.
Я тихенько сміюся.
— Ти ж мене знаєш. Я можу теревенити про що завгодно.
— Але ж не того разу, — голос її ламається. Не можу на неї дивитися.
— Дурень ти, дурень. Якби я знала. Якби я зрозуміла. Я гадаю, якась частка мене таки знала це, але не хотіла цього визнавати. Чому ти мені не сказав?
Я можу прикидатися, що не розумію, до чого вона веде, але що з того?
— Нічого путнього б не вийшло, Сар. І вона зараз заміжня. Вона щаслива. Вона припинила кохати мене роки тому.
— Ти кохав її?
Не знаю, що я маю їй сказати. Ми пліч-о-пліч сидимо мовчки.
— Я не знаю. Можливо, якусь мить. Не знаю. Це ж не кіно, Сар.
Вона зітхає та притуляється до мене.
— Але якби це було так? Якби Оскар пішов, що б ти зробив?
Я цілую її волосся. Деякі речі краще не промовляти.
— Ходімо в дім. Тут, надворі, холодно.
Рука в руці, ми повертаємося до будинку. Потім я прошу мене вибачити та прямую на станцію. Це ж очевидно: від моєї присутності тут лише шкода. Мені потрібно додому. Можливо, у довгій дорозі поїздом до Единбурга я таки придумаю, як сімдесят може стати ста відсотками.
2015
Новорічні обітниці
Щойно перечитала свої торішні обітниці. Не можу повірити, скільки всього я сприймала як належне: проводити більше часу з мамою й татом. Як би я хотіла зараз мати змогу написати це знову в цьому році. Не можна висловити, як страшенно не вистачає мені тата. Немає в мене настрою складати новорічні обітниці в цьому році. Натомість спробую сконцентруватися на тому, що дійсно важливе. А це — люди, яких я люблю.
6 травня
Лорі
— Але ж, Оскаре, ти знаєш, який важливий цей вечір, — не можу стримати тужливої нотки в голосі.
Оскар обіцяв, що повернеться з Брюсселя цього тижня на день раніше та буде на Сариному прощальному обіді. Я так рідко впливаю на плани його поїздок. Добре усвідомлюю, що його щоденник забитий ущент, що його графік важко змінити, але гадала, цього разу він зможе владнати справи, бо ж це так мені потрібно.
— Я знаю, що мав, і хотів би змінити бодай щось у цій ситуації, але руки в мене зв’язані, — каже він. — Цього ранку прилетів Брентмен, мов грім з ясного неба, і, між нами, здається мені, готується нове підвищення. Який у мене буде вигляд, якщо я втечу раніше, тому що мені треба на вечірку.
Зітхаю. Брентмен — Оскарів бос, дуже велике цабе.
— Я розумію. Усе гаразд.
Нічого я особливо не розумію, і нічого це не гаразд, але суперечками тут правди не досягнеш. Він усе одно не змінить своєї думки. Величезні обов’язки, відданість Оскара банку вже мільйон разів змушували нас до компромісу в подружньому житті. І сьогодні не якась там собі звичайна вечірка. Це прощальний обід. Я маю обійняти свою найкращу подругу, сказати їй «до побачення» та побажати успіхів у новому житті на іншому кінці світу.
— Може, ми зможемо запланувати подорож туди, зустрітися там із нею наступного року, — він підшукує якісь слова для заспокоєння, хоч ми обоє знаємо, що в нього немає жодного шансу знайти кілька вільних тижнів і дозволити собі таку відпустку, особливо, якщо станеться це підвищення. Якщо не враховувати медового місяця, наші відпустки більше схожі на вихідні, упхнуті між його робочими тижнями в Бельгії: кілька днів у Парижі, політ до Риму. І обидва рази ми прощалися в аеропорту в неділю ввечері та летіли до різних країн — на роботу в понеділок уранці. Попри всі зусилля не допустити цього, наше подружнє життя перетворюється на те, чого ми обіцяли не дозволяти: на тимчасове.
— Я побачу тебе завтра увечері, — кажу пригнічено.
— Звісно, — мовить він м’яко. — Вибач, Лорі.
Він вимикає телефон зі словами «Я люблю тебе» до того, як я встигаю сказати ще щось.
— Я така рада, що ти тут! — Сара кружляє мене в обіймах, сміється, кидає погляд на двері готелю. — А де Оскар?
— У Брюсселі. Вибач, Сар, він там застряг.
Вона хмуриться, потім обличчя прояснюється.
— Не проблема. Ти тут, а це головне.
Наші підбори цокотять по мармуровій підлозі, вона веде мене до бару. Сара вирішила влаштувати прощальну вечерю з друзями сьогодні, після чого вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Різдво», після закриття браузера.