Читати книгу - "Все те незриме світло"

Його серце б’ється, мов шалене. На язиці він відчуває присмак чогось вологого й гарячого.

У тобі щось є?

Фон Румпель кладе маленький будиночок на підлогу, піднімає ногу й розчавлює його.

Біле місто

У квітні 1944 року «Опель» із гуркотом заїжджає в біле місто, повне порожніх вікон.

— Відень, — оголошує Фолькгаймер.

Нойман Другий вибухає розповідями про палаци Габсбурґів, віденський шніцель і дівчат, чиї вульви смакують, мов яблучний струдель. Німці сплять у колись величному старосвітському готельному номері, де тепер меблі підпирають стіни, куряче пір’я позабивало мармурові раковини, а вікна невміло закриті газетами. Унизу — сортувальний вузол, повний закинутих залізничних колій. Вернер думає про доктора Гауптмана з його кучерями й рукавичками з хутряною оторочкою. Уявляє його віденську юність у гомінких кав’ярнях, де майбутні науковці обговорювали Бора й Шопенгауера, де мармурові статуї поглядали на них згори, мов ласкаві хрещені батьки.

Про Гауптмана, який, напевно, досі в Берліні. Або на фронті, як і всі інші.

Міський воєначальник не має для них часу. Його підлеглий каже Фолькгаймерові, що доповідають про радіопередачі руху Опору з Леопольдштадту. Вони знову й знову об’їжджають цей район. Холодний туман окутує набубнявілі бруньки на деревах. Вернер дрижить углибині кузова. Йому все навколо смердить мертвотою.

Упродовж п’яти днів він не чує в навушниках нічого, крім гімнів, записаної пропаганди і передач від осаджених командирів, що просять продовольства, палива, людей. Усе розвалюється, Вернер це відчуває; полотно війни розривається на клапті.

— Це Віденська державна опера, — показує Нойман Другий якоїсь ночі.

Фасад розкішної будівлі граційно підноситься, прикрашений пілястрами й орнаментальними поясками. З обох боків вивищуються величні крила, водночас важкі й невагомі. «Як безглуздо, — думає Вернер, — зводити пишні будівлі, грати музику, співати пісень, друкувати велетенські книжки з кольоровими пташками перед лицем сейсмічної, всеохопної байдужості світу — яка претензійність! Нащо писати музику, коли тиша й вітер набагато потужніші? Нащо запалювати лампи, коли темрява їх неминуче загасить? Коли німецькі солдати приковують до парканів в’язнів-росіян по троє й четверо, кладуть їм у кишені заряджені гранати й відбігають?

Оперні театри! Міста на Місяці! Сміхота. Краще б вони полягали обличчями вниз на тротуари й чекали, доки їх зберуть разом із іншими трупами».

Зранку Фолькгаймер наказує їм зупинити авто в парку Ауґартен. Сонце розтоплює туман, показується перший цвіт на деревах. Гарячка палає всередині Вернера, мов вогонь за дверцятами печі. Нойман Перший, що, якби йому не судилося загинути через десять тижнів під час висадки союзників у Нормандії, міг би пізніше стати цирульником, міг би пахнути тальком та віскі й класти вказівні пальці клієнтам на вуха, щоб ті правильно тримали голови, сорочки й штани якого завжди були б укриті підстриженим волоссям, який у своїй цирульні почепив би поштові листівки із зображенням Альп навколо обідка великого дешевого тремтливого дзеркала, який залишався б вірний своїй гладкій дружині до кінця свого життя, — цей Нойман Перший каже:

— Час стригтися.

Він ставить стільця на тротуар, накриває Берндові плечі найчистішим рушником і заходиться стригти. Вернер знаходить державну станцію, що грає вальси, і виставляє динамік у відчинені задні двері «Опеля», щоб усім було чути. Нойман Перший стриже Берндове волосся, а тоді Вернерове, а тоді скуйовджену, вицвілу чуприну Ноймана Другого. Вернер дивиться, як Фолькгаймер сідає на стільця і заплющує очі, коли починає грати особливо протяжна мелодія, Фолькгаймер, у якого на руках кров сотні людей, а то й більше. Який заходив у жалюгідні халупи, звідки йшли радіопередачі, у своїх велетенських конфіскованих чоботах, підкрався ззаду до якогось охлялого українця з навушниками на голові й мікрофоном біля губ й застрелював його в потилицю, а тоді повертався до вантажівки, щоб сказати Вернерові забрати передавач, навіть якщо йшлося про приладдя, забризкане кров’ю й мізками, віддаючи наказ спокійно, сонно.

Фолькгаймер, який завжди дбає, щоб у Вернера була їжа. Який приносить йому яйця, ділиться з ним бульйоном, чия прихильність до Вернера, здається, залишається непохитною.

Виявляється, що Ауґартен нелегко обшукувати — він повний вузьких вуличок і високих багатоквартирних будинків. Радіопередачі і проходять крізь будівлі, і відбиваються від них. Того пообіддя, коли стілець забрали назад, а вальси перестали грати, доки Вернер сидить біля свого приймача-передавача, слухаючи тишу, маленька рудоволоса дівчинка в плащику-накидці з’являється у дверях, шести- чи семирічна, замала як на свій вік, із великими ясними очима, що схожі на Ютині. Вона біжить через вулицю в парк і грається там сама під деревами з набухлими бруньками, а її мама в той час стоїть у кутку й покусує пучки пальців. Дівчинка залізає на гойдалку й гойдається туди-сюди, махаючи ногами. Вернер дивиться на неї, і у його душі відчиняються якісь дверцята. «Ось воно, життя, — думає він, — ось чому ми живемо — щоб отак гратися в день, коли зима нарешті розтискає свої щелепи». Він очікує, що Нойман Другий обійде вантажівку і скаже щось дурне, що все зіпсує, але ні, він не каже, мовчить і Бернд, а може, вони й не бачать її взагалі, може, цей один прояв чистоти уникне їхнього опоганення. Гойдаючись, дівчатко співає дзвінку пісню, яку Вернер впізнає, лічилку, яку співали дівчатка, стрибаючи через скакалку на вулиці за сиротинцем: «Eins, zwei, Polizei, drei, vier, Offizier», — як же йому хотілося б до неї приєднатися, штовхати гойдалку все вище й вище, співати «fünf, sechs, alte Hex, sieben, acht, gute Nacht!». Тут її мама вигукує щось, що Вернерові не вдається розчути, й бере дівчинку за руку. Вони заходять за кут, видніється червоний оксамитовий плащик, а тоді зникає з-перед очей.

Не минає й години, як він ловить щось, що ширяє статикою: просту радіопередачу на швейцарському діалекті німецької.

— Зв’язковий дев’ять, передаю о 16.00, це КХ46, як чути?

Він розуміє не все. А тоді сигнал зникає. Вернер іде через площу й самотужки вмикає другий прилад. Знову, вловивши сигнал, він проводить тріангуляцію, підставляє числа в формулу, а тоді підводить погляд і бачить щось, що дуже скидається на дротову антену, прокладену вздовж сторони однієї з будівель збоку від площі.

Так легко.

Фолькгаймерові очі вже засвітилися, як у лева, що відчув запах дичини. Вони наче розуміють один одного без слів.

— Бачиш, он спускається дріт? — питає Вернер.

Фолькгаймер оглядає будівлю в бінокль.

— В отому вікні?

— Так.

— Як ти зміг визначити? Тут же так багато квартир.

— Саме в отому вікні, — повторює Вернер.

Вони заходять у будинок. Пострілів не чути. Через п’ять хвилин його кличуть у квартиру на п’ятому поверсі з нудотними квітковими шпалерами. Він очікує, що йому скажуть забрати