Читати книгу - "Все те незриме світло"

пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.

Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.

Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.

Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?

Міст

У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.

— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.

Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.

Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.

Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.

— Я думав, що вони зроблять перерву.

Марі-Лор думає про батька.

— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?

Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.

— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Рю де Патріарш

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?

У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.

На дні він знаходить крихітний отвір, дуже навіть подібний до замкової шпарини в шкатулці для самоцвітів, яку він бачив три роки тому в музеї. Райнгольд усвідомлює, що