Читати книгу - "Андрій Лаговський"

«А може, він і прийде?! — загніздилася гадка в Лаговського. — Може, прийде?!»

І в стомленій душі збудилася надія… болюча надія… тая неоправданая надія, що мучить душу гірш і лютіш од чистого безнадійного зневір’я.

Що бува тяжче, ніж дожидання? Минув і день, і другий, і третій, а неодв’язна надія шматувала Лаговському серце. Почує він чиїсь ступіні коло вікна, почує він шелестіння поза дверима — кидає працю й надслухує. Йому здається, що затого задзвонить дзвоник і увійде Володимир. І оте напружене дожидання безмірно гірше нервувало професора, ніж недавня тая самота без дожидань, без сподівань, в якій він був доти перебував, доки не одвідав його Володимир.

Вночі Лаговському снилися щасливі сни, ніби Шмідти з ним миряться. Він, утішений, прокидавсь — а тоді по серцю проходив іще зліший палючий біль та одбувалося якесь горіння-тління.

Часом намагався був Лаговський, іще за перших двох-трьох днів, що збігли після події з Володимиром, шукати собі гою через люті міркування про свою, мовляв, вищість, а Володимирову нижчість, йому щастило було на годинку викликати в собі злість проти Володимира — злість, яка, одначе, зовсім добре мирилася з нудьгою за Володимиром. Тая недовгая злість дозволяла йому набиратися деякої недовгої полегкості. Бо він був силувався собі нагадати, що, мовляв, він — інтелігент, а Володимир виявив себе неінтелігентним волосним писарем, малокультурним купецьким прикажчиком. Знов же, пригадував собі професор в усіх подробицях і оповідання Володимирове про те, як цілував він ручку в Корзової. І казав собі тоді Лаговський, що вчинок Володимира — живовидячки огидно мерзенний, а він, Лаговський, дав щиру, благородну оцінку тому вчинкові.

Та цих ліків, і то лиш для декількох моментів, стало Лаговському не більше як днів на двоє. Бо на третю днину вже зовсім не зосталося в душі ніяких почуттів проти Володимира, окрім одного гіркого каяття: «Нащо я довів Володимира до сварки? Нащо я довів до катастрофи?»

Цей покаянний настрій нарешті й запанував над Лаговським — без усякої перерви, без усяких інакших дум.

З лютих, чисто фізичних болів, що гризли серце, професор тоді кидався в ліжко, закопувався грудьми й лицем у подушку, іноді навіть проти своєї волі верещав мов несамовитий, часто реготався й стогнав заразом. Не раз у хаті обертався тоді його вірний лакей — «лічарда» Федір. Він підходив, напував його валеріановими краплями.

— Я покличу доктора? — несміливо спитався він був у свого пана.

— Не смійте! — твердо одказав Лаговський. — Бо я й доктора не пущу і вас прожену, як покличете!

Щодо других Шмідтів, опроче Володимира, то Лаговський думав, що Володимир мав розказати їм, як він ударив Лаговського кулаком в лице.

«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! — мучився Лаговський. — Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!

Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?

Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив… Не можна ж свідомо заплющувати очей!..

А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати — не знати вже за що — прощення у всіх інших Шмідтів…

Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене… повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія — це як квітка, що зацвіла — й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А інтересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів… А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний…

Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..

Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»

І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальною, недосяжною авреолою.

«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них — втілена велич! — роїлося йому. — Навіть і Володимир — це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі… А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній… Та й душа в нього добряча… В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир… Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову — і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..

Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»

І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.

«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! — божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. — Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай… і прозаїчно заїдають булкою… і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»

І знов — зневір’я, і знов усе думання кристалізується коло однієї тези: «Я — найпоганіша в світі людина, я мерзенний егоїст, а вони — сонце, якого я не вартий. Треба покірно перемучитися й позабути їх…»

Тижнів за три Лаговський і справді встиг більше-менше перемучитися й трохи позабути те, що сталося. Вдень він виходив на лекції, і це його розважало. Смутніш ставало вже аж надвечір, на самоті вдома.

Уже була пізня осінь, близька до зими.