Читати книгу - "Спаситель"

– Чому ти така певна?

– Люди, що проїжджали повз і зупинились, побачивши Халворсена, казали, що просто перед машиною пробіг чоловік, що скидався на жебрака. У люстерку дівчина зауважила, як він трохи віддаля, послизнувшись, упав. Ми оглянули те місце. Мій колега Бйорн Гольм знайшов там іноземну монетку, яка глибоко застрягла у снігові, й спершу ми гадали, що вона там уже кілька днів пролежала. Він не збагнув, звідки вона, на ній напис «Republika Hrvatska» і «п’ять кунів». Тому він перевірив.

– Дякую, я зрозумів відповідь. Це Станкич.

– Для певності ми взяли проби блювотиння. Судовий медичний експерт порівнює ДНК з волосиною, яку знайшли на подушці в кімнаті у Притулку. Завтра знатимемо результат. Сподіваюся.

– Принаймні матимемо точний зразок ДНК.

– Хоч як кумедно, але калюжа блювотиння не краще місце для зразків ДНК. За такої великої кількості блювотиння клітини з поверхні слизової оболонки розпорошуються. А просто неба…

– …зазнають домішків інших численних зразків ДНК. Мені це відомо, але принаймні є з чим працювати. Що ти робиш?

Беата зітхнула:

– Мені прийшло дивне повідомлення з Ветеринарного інституту. Зараз зателефоную й дізнаюсь, що вони мають на увазі.

– Ветеринарний інститут?

– Так, ми знайшли у блювотинні напівперетравлені шматки м’яса й відправили їх до інституту на аналіз ДНК. Гадали, вони спроможні порівняти його з архівом м’яса, послуговуючись яким Осський сільськогосподарський інститут зазвичай відстежує м’ясо до місця, звідки воно походить, й виробника. Якщо м’ясо наділене певними якостями, можливо, зв’яжемо його з певним рестораном чи кав’ярнею в Осло. Звісно, постріл наосліп, але якщо Станкич останнім часом знайшов собі притулок, то найпевніше він далеко не відходить. І якщо вже обідав десь неподалік, то знов піде туди.

– Чом би й ні? А що у есемесці?

– Пишуть, що, ймовірно, ресторан китайський. Загадка якась.

– Так, зателефонуй, коли знатимеш більше. І…

– Слухаю.

Харрі збагнув, що мало не бовкнув неймовірну дурницю: що Халворсен молодець, що у наш час медицина здатна на дива й що все напевно буде добре.

– Нічого.

Беата поклала слухавку, Харрі повернувся до столика з пляшечками. Лізла баба по драбині… Лічилка зупинилась на «Джонні Вокері». Харрі міцно схопив пляшечку однією рукою, а іншою відкрутив, чи то пак скрутив кришечку. Почуваючись Гуллівером. Полонений у чужій країні, з пігмейськими пляшечками. Він вдихнув знайомі солодкуваті пахощі з вузької шийки. Всього лише один ковточок, але тіло вже застережено про отруйну атаку, воно приготувалося. Харрі остерігався першого неминучого поклику до блювання, але знав, що це не спинить його. По телевізору Кнут Гамсун оголосив, що втомився і більше не здатний писати.

Харрі вдихнув повітря, наче збираючись пірнути, надовго й глибоко.

Задзеленчав телефон.

Харрі завагався. Після першого дзвінка все стихло.

Але щойно він схопив пляшечку – знов дзвінок. І знов тиша.

Він зрозумів, що телефонують з першого поверху, від портьє.

Поставивши пляшечку на нічний столик, почав чекати. А коли задзеленчало втретє, взяв слухавку.

– Mister Hansen?

– Yes.

Трьома пальцями Харрі тримав пляшечку. Потім, задерши голову, випив усе ковток за ковтком. А за чотири секунди вже стояв над унітазом, вибльовуючи те, чим пообідав у літаку.

Портьє показав на куточок відпочинку біля фортепіано, де у кріслі, випроставшись, сиділа тендітна сива жіночка, накинувши на плечі шаль. На Харрі дивилися спокійні карі очі. Він зупинився біля столика, на якому стояв невеличкий транзисторний приймач. Жваві голоси коментували спортивну трансляцію, певно, футбольний матч. Голоси з радіо змішувалися зі звуками фортепіано, пальці піаніста ковзали по клавішах – він грав попурі з класичних кінохітів.

– «Доктор Живаго», – мовила вона, кивнувши у бік піаніста. – Гарно, чи не так, пане Хансене?

Англійська вимова й інтонація по-шкільному правильні. Вона ледь всміхнулася, ніби промовила щось кумедне, й лагідним, але рішучим жестом показала сідати.

– Ви полюбляєте музику? – спитав Харрі.

– Хіба її не всі полюбляють? Я вчителька музики. – Нахилившись до приймача, вона додала гучності.

– Остерігаєтесь, що нас підслухають?

Вона знову випросталась.

– Чого вам треба, Хансене?

Харрі переказав історію про наркодилера неподалік школи, про сина, відчуваючи, як жовч підступає у горлянку, а собача зграя у животі шалено гавкає, вимагаючи добавки. Оповідка була непереконливою.

– Як ви знайшли мене? – спитала вона.

– Людина з Вуковара підказала.

– Звідки ви?

Харрі ковтнув слину, язик висох, розпух.

– З Копенгагена.

Вона глянула на нього. Харрі чекав. Відчув, як поміж лопатками стекла краплина поту, інша виступила над верхньою губою. До дідька все, йому потрібні ліки. Просто зараз потрібні.

– Я не вірю у вашу розповідь, – нарешті мовила жінка.

– Гаразд. – Харрі підвівся. – Мені час іти.

– Стривайте! – рішуче зупинила його тендітна жінка, жестом наказуючи сісти. – Це не свідчить, що я очей не маю.

Харрі сів.

– Я бачу ненависть, – вела вона далі. – Й тугу. І чую спиртне. Про сина вірю. – Вона швидко всміхнулась. – Чого ви прагнете?

Харрі силкувався опанувати себе:

– Скільки це коштує? І як швидко буде виконано?

– Залежить від обставин, але фахівця, кращого за нашого, ви не знайдете. Ціна – від п’яти тисяч євро й поточні витрати на додачу.

– Чудово. На наступному тижні?

– Мабуть, замалий строк.

Жінка вагалася не більше частки секунди, але цього вистачило. Щоб він усе збагнув. І вона зрозуміла, що він збагнув. Голоси у радіо захлиналися від захвату, народ ревів, безперечно, хтось поцілив у ворота.

– Чи ви не певні, що ваш фахівець спроможеться так скоро повернутися? – спитав Харрі.

Вона довго не зводила з нього очей:

– Ви досі служите у поліції, адже так?

Харрі кивнув:

– Інспектором в Осло.

У неї здригнувся м’яз коло очей.

– Але для вас я не загроза. Хорватія поза зоною моєї юрисдикції, і ніхто не знає, що я прилетів сюди. Ані хорватська поліція, ані моє безпосереднє начальство.

– То чого ж ви прагнете?

– Домовитись.

– Про що?

Вона нахилилася, збавивши гучність у приймачі.

– Про вашого фахівця та мою мішень.

– Що ви маєте на увазі?

– Обмін. Ваш фахівець в обмін на Юна Карлсена. Якщо він припинить гонитву за Юном Карлсеном, я дозволю йому піти.

Вона здійняла брову:

– У вас там сила-силенна людей проти однієї моєї людини, а ви злякалися, пане Хансене?

– Ми злякалися кровопролиття. Ваш фахівець уже вбив двох людей і порізав одного мого колегу.

– Але… – вона змовкла. – Неймовірно.

– Якщо ви не відкличете його, з’являться наступні трупи. Й одним з них стане він сам.

Вона заплющилась. І довго так просиділа. Потім зітхнула:

– Якщо він убив вашого колегу, ви мститиметеся. То як я маю вірити, що ви виконаєте свою частину угоди?

– Мене звати Харрі Холе. – Він поклав на стіл свій паспорт. – Якщо дізнаються, що я приїздив, не попередивши хорватську владу, дипломатичний скандал