Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

ані найменшого уявлення. До Чертсі його знову силоміць приводять грабіжники, яким він чомусь страшенно припав до вподоби; вони проштовхують його у вікно, маючи намір обчистити будинок, і саме в ту мить, коли він хоче зняти ґвалт, щоб попередити мешканців і тим самим довести свою цілковиту безневинність,- саме в ту мить чорти приносять цього недоумка дворецького, який стріляє в нього! Стріляє наче навмисно для того, щоб не дати хлопцеві виправдати себе! Невже ви не бачите, скільки тут заковик?

- Звичайно, бачу,- відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві.- Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.

- Не розумієте! - вигукнув лікар.- Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи - той, що помічають спочатку.

Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.

- Ні,- заговорив він знову,- що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.

- То що ж тоді робити? - вигукнула Роза.- Господи, навіщо було посилати по цих типів?

- І справді, навіщо? - підхопила місіс Мейлі.- Я б нізащо в світі не покликала їх сюди.

- Я можу вам сказати лише одне,- мовив містер Лосберн, сідаючи з виглядом людини, яка зважилася нарешті на відчайдушний вчинок.- Нам треба зібратися на силі й діяти сміливо. Нас виправдує добра мета. У хлопчика знову підскочила температура, він у такому стані, що розмовляти з ним не можна, і це єдина сприятлива для нас обставина. Тож скористаймося з неї. Зрештою, в тому, що ми обертаємо лихо на добро, нашої провини немає. Заходьте!

- Ну що ж, добродію,- сказав Бледерз, зайшовши разом із своїм напарником і щільно причинивши за собою двері.- Це діло не дуте.

- І що це в біса має означати? - роздратовано спитав лікар.

- Дутим грабунком, леді,- пояснив Бледерз жінкам, зглянувшись на їхнє неуцтво, але не вибачивши його лікареві,- ми називаємо такий, у якому замішані слуги.

- Але ж їх ніхто і не підозрював,- промовила місіс Мейлі.

- Цілком можливо, пані,- відповів Бледерз,- але вони могли докласти до цього рук.

- Саме тому, що їх ніхто не підозрював,- докинув Даф.

- Судячи з почерку, це були міські професіонали,- доповідав далі Бледерз.- Першокласна робота!

- Так, любо подивитись,- півголосом потвердив Даф.

- їх було двоє,- провадив Бледерз,- і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.

- А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? - мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.

- Звичайно, прошу! - жваво підхопила Роза.- Ви тільки скажіть, чого б вам хотілося.

- Щиро дякую, міс,- відповів Бледерз, обтираючи губи рукавом.- Від нашої роботи й справді в горлі шерхне. Що ви дасте, міс, те ми й вип’ємо. Тільки не завдавайте собі клопоту.

- То все ж таки, чого б ви хотіли? - спитав лікар, ідучи слідом за дівчиною до буфета.

- Як на те ваша ласка, то краплину чого-небудь міцного,- відповів Бледерз.- З Лондона сюди неблизький світ, холод проймає до серця, а я вже давно помітив, пані: ніщо так не зігріває серце, як чарочка міцного.

Цим цікавим спостереженням він поділився з місіс Мейлі, яка вислухала його дуже люб’язно. Лікар тим часом непомітно вислизнув з кімнати.

- Ах! - зітхнув містер Бледерз, беручи чарку не за ніжку, а стискаючи денце великим і вказівним пальцями лівої руки й підносячи чарку до грудей.- Скільки таких справ мені довелося розслідувати на своєму віку!

- Взяти хоча б отой грабунок у завулку в Едмонтоні,- підказав своєму напарникові містер Даф.

- А почерк схожий, правда? - підхопив містер Бледерз.- То була робота Носача Чіквіда.

- Це ти так вважаєш,- заперечив Даф.- А я тобі кажу: це робота Пестунчика. Носач мав до неї таке саме відношення, як я.

- Ще чого! - відмахнувся містер Бледерз.- Мені краще знати. А ти пам’ятаєш, як пограбували самого Носача? Ото була потіха. Де тим романам!

- Як же це сталося? - спитала Роза, прагнучи підтримати добрий настрій небажаних гостей.

- О, то був такий випадок, міс,- сам чорт ногу зломить! - відповів Бледерз.- Оцей самий Носач Чіквід…

- Його прозвали Носачем, бо він мав довгого носа, пані,- пояснив Даф.

- Дамам це і без тебе ясно! - буркнув містер Бледерз.- Вічно ти мене перебиваєш, чоловіче! Тож цей Носач Чіквід, міс, держав трактир на Бетлбріджській дорозі, і в тому трактирі, в підвалі, він влаштовував різні розваги: півнячі бої, цькування борсуків і всякі такі інші захопливі спортивні ігри, що приваблювали молодих джентльменів. Провадилися ті ігри за всіма правилами,- я знаю, бо сам не раз там бував. Носач тоді ще із злодіями не знався. І ось одної ночі його обікрали: винесли із спальні парусинову торбинку, в якій лежало триста двадцять сім гіней. Злодій - високий чолов’яга з чорною пов’язкою на оці - напередодні сховався в нього під ліжком, а серед глухої ночі вистрибнув з тією торбинкою з вікна, стриб - і нема, бо вікно те було зовсім низьке. Але й Носач не дав маху: прокинувшись від шуму, він скочив з ліжка, стрельнув йому навздогін з рушниці, зняв ґвалт, побудив сусідів, усі зразу ж кинулись оглядати садибу, і тоді виявилося, що Носач поцілив-таки злодія, бо аж до огорожі,- а вона була далеченько,- вели сліди крові. Проте за огорожею сліди губились. Злодій, отже, звик разом із грошима, а прізвище містера Чіквіда, власника трактиру, з’явилось у газеті в списку банкрутів. Ну, всі кинулися допомагати бідоласі - почали збирати гроші, всілякі там пожертви й таке