Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

їм доводилося знемагати в тимчасових в’язницях. Тому я запропонував притягти до суду лише тих, хто скоїв тяжкі злочини, а великі маси введених в оману, зокрема й тих, кого було взято в полон зі зброєю в руках, звільнити з-під варти. Я розумів формально-правові причини, які говорили на користь масових судових процесів, але здогадувався, що вони розбурхуватимуть людей і залишатимуть їх з відчуттям роздратування і злості, і буде важко подолати прірву, яка тепер розділяла наш народ на два табори. Коли дійшло до того, що сенат поставив на обговорення, очевидно, внесену німцями пропозицію вивезти зголоднілих полонених до Німеччини, де вони стануть робочою силою, я не міг приховати несхвалення. Згадка про такі дії не вивітрилася й понині.

Виявилося, що в певних принципових питаннях, які стосувалися армії, наші погляди різнилися ще радикальніше. Ставка саме розробляла організаційний план, основну ідею якого я схвалив у квітні. Він передбачав створення організації мирного часу, на базі якої можна використовувати всю оборонну міць країни при загальній мобілізації. Найбільш актуальні питання полягали в тому, як організувати керівні органи збройних сил і їх взаємини, а також як відбуватиметься перехід до мирного стану, доки існуватиме потреба в певній готовості до війни.

18 травня парламент проголосив сенатора Свінгувуда головою держави, «посідачем верховної влади», після чого д-р Ю. К. Паасіківі сформував новий уряд. 30 травня я дістав запрошення на засідання сенату, де мав відбутися розгляд певної пропозиції щодо організації армії. План, що, до речі, як я помітив, брав до уваги лише негайні потреби, за своєю основною ідеєю не дуже відрізнявся від того, що було намічено в Ставці. Істотним його пунктом стало те, що армію слід зорганізувати за німецьким взірцем і за допомогою німців. Було зроблено акцент на тому, що ми залежні від них і що кількість офіцерів-німців у нашій армії та їхнє становище треба зафіксувати у взаєморозумінні з німецьким верховним командуванням. Зі свого боку я виклав головні принципи свого організаційного плану, наполягаючи на тому, що ми мусимо зберегти волю дій і самотужки ухвалювати рішення щодо своєї оборони. Крім того, її треба планувати з прицілом на майбутнє і з урахуванням усіх вимог, що їх ставлять перед нами власні оборонні проблеми і ресурси.

В одному з пунктів проекту сенату йшлося про те, щоб демобілізувати всіх офіцерів, які за національністю не є ні фінами, ні німцями. Цей припис, вочевидь, було спрямовано проти офіцерів-шведів, які поквапилися нам на допомогу в хвилину найбільшої небезпеки й гідно впоралися із завданнями, часто важкими і невдячними. Щоб дістати змогу вступити до лав фінляндської армії, їм довелося подати у відставку зі шведської, і ще невідомо було, чи матимуть вони яку-небудь можливість продовжити військову кар’єру на батьківщині або знайти бодай скромну цивільну роботу. Цей момент, яким би прикрим він не був, посідав, утім, другорядне місце, а головне полягало в тому, що негоже без обґрунтування звільняти наших друзів і побратимів, яких у жодному разі не можна вважати чужішими від офіцерів-німців, яких намірялися взяти на службу у взаєморозумінні з Oberste Heeresleitung-ом.

По тривалій дискусії стосовно деталей плану сенатор Фрей мовив: «Мабуть, ми маємо таки прямо сказати генералові Маннергейму, в чому річ. Ми вважаємо бажаним, щоб остаточну організацію армії було здійснено за допомогою німецьких фахівців і під керівництвом німців. Ми думаємо так: при головнокомандувачі перебуватиме німецький офіцер генерального штабу, який розроблятиме і подаватиме всі потрібні пропозиції щодо організації, вишколу і споряджання армії, а далі головнокомандувач підписуватиме вказівки, і їх даватимуть від його імені».

Після цих прямих слів ситуація стала зрозумілою. Сенат намірявся покласти (або й уже поклав) організацію нашої оборони на німців. Я подякував сенаторові Фрею за його відверту заяву і висловив жаль, що сенат не довів це до мого відома раніше — так би він уберіг і себе, і мене від цієї болісної і марної дискусії. Адже ніхто, мабуть, не міг собі уявити, що я, створивши армію з нічого й довівши майже не вишколене, недостатньо озброєне і споряджене військо до перемоги завдяки бойовому духу фінськоіго солдата і вправності та самовідданості офіцерів, тепер погоджуся візувати накази, що їх вважатиме за потрібне давати німецька військова комісія. «Я лише хочу додати, що сьогодні ввечері подаю в відставку з поста головнокомандувача, а завтра їду за кордон. Прошу уряд негайно вибрати мого наступника — інакше я передам цей пост найближчому з моїх людей. Прощавайте, шановні панове!»

Лише за два тижні до того голова сенату в цій самій залі вітав мене в столиці, дякуючи за те, що я зробив для порятунку країни. 30 травня, коли я йшов із сесійної зали, члени уряду не мали що мені сказати, і ніхто не встав, аби подати мені руку.

Того самого дня я підписав свій прощальний наказ:

Офіцери й солдати білої фінляндської армії! Сьогодні я залишаю пост головнокомандувача, що його з такою великою гордістю обіймав, і мене проймає глибоке хвилювання, коли я прощаюся з вами, відважні товариші, чиї мужність і презирство до смерті завжди викликали в мене захват. Немов бурхлива весняна річка, народна армія проторувала собі шлях із далекої півночі, вона розбила всі перепони, вона зламала весь опір на своєму шляху і не спинялася, доки не було досягнуто мети. У незліченних боях ви воювали і проливали кров. На все ви зважувалися, всім жертвували. На кривавій стежці від Рованіемі до Виборга і Терійокі беззвучно говорять свіжозакопані братські могили. Вони свідчать, що біла фінляндська армія не боялася жодних жертв, захищаючи справедливість для країни.

Свободу Фінляндії виборено вашою кров’ю, вона здобута вами. Ви з гордістю можете згадувати перемоги, назви яких вписали на сторінки літописів, і героїв, які упокоїлися в землі вільної Фінляндії. Доки в історії згадуватимуть назву «Фінляндія», доти розказуватимуть про те, як простий фінляндський чоловік вийшов із глибини лісів, щоби пліч-о-пліч зі своїми заможнішими братами боротися за справедливість і свободу.

Солдати! Будучи вашим головнокомандувачем, я мав честь керувати вами в цій шляхетній і великій боротьбі. Востаннє звертаюся до вас, щоб попрощатися й подякувати за всі ваші жертви, весь ваш героїзм, усю вашу кров, якою виборено наш успіх. Я дякую вам за кожен шляхетний і гарний спомин про дні наших подвигів та перемог. Коли ще не встигло вщухнути відлуння гарматних пострілів наших останніх боїв, я промовляю вам, переможці боїв під Ваасою, Сейняйокі, Оулу, Вілппулою, Лавіа, Суоденніемі, Гямеенкюре, Орівесі, Тампере, Лемпяалею, Варкаусом, Моугу, Рауту, Агволою, Терійокі, Виборгом, Коуволою, Коткою та