Читати книгу - "Як народжуються емоції"

Закон — це соціальний договір, що існує в соціальному світі. Чи відповідальні ви за свої дії? Есенціалістський погляд на природу людини каже, що так, оскільки ваші емоції вами не командують. Чи відповідальні за ваші дії інші люди? Ні, бо ви є індивідом зі свободою волі. Як ви визначаєте, що відчуває обвинувачуваний? Виявляючи його чи її емоції в проявах. Як ви приймаєте справедливе, моральне рішення? Відкидаючи ваші емоції вбік. Якою є природа шкоди? Фізична шкода, тобто ушкодження тканин, є гіршою за емоційну, яка вважається окремою від тіла та менш відчутною. Усі ці припущення, породжені есенціалізмом, якраз і вплавлені в закон на його найглибших рівнях, керуючи вердиктами про вину та невинуватість і, за великим рахунком, відмірюючи покарання, навіть якщо неврологія й спокійно розвінчує їх як міфи.

Простіше кажучи, одних людей карають незаслужено, тоді як інші уникають покарання, на базі застарілої теорії розуму, що проростає радше з віри, аніж науки. У цьому розділі ми розглянемо деякі популярні міфи про емоції в правовій системі та порушимо питання, чи здатна допомогти в гонитві суспільства за правосуддям якась біологічно багатша теорія розуму, особливо та, що ґрунтується на реалістичній неврології.

• • •

Як поступово відкриває для себе кожен підліток, свобода — це чудово. Можна до пізньої ночі залишатися з друзями. Можна не робити домашніх завдань. Можна їсти торт на вечерю. Але, як ми всі засвоюємо, вибір має наслідки. Закон базується на простій ідеї, що ви можете обирати, поводитися з іншими добре чи погано. Вибір же накладає відповідальність. Якщо ви поводитеся з іншими погано й у результаті їм заподіюється якась шкода, то ви маєте бути покарані, особливо якщо ця шкода була навмисною. При цьому суспільство демонструє своє ставлення до вас як індивіда. На думку деяких юристів, ваша цінність як людини має фундаментом той факт, що саме ви обираєте свої дії та відповідаєте за них.

Якщо ж щось заважає вашій здатності вільно обирати свої дії, закон каже, що ви можете бути менш відповідальними за шкоду, яку спричинили. Візьмімо випадок Ґордона Паттерсона, який спіймав свою дружину Роберту «наполовину роздягненою» з її бойфрендом Джоном Нортрапом. Паттерсон двічі вистрелив Нортрапові в голову й убив його. Після того Паттерсон зізнався, що стріляв, але заявив, що заслуговує на менший осуд через «надмірну емоційну неврівноваженість» під час скоєння злочину. За американським законодавством, раптовий спалах люті Паттерсона став причиною того, що він не повністю контролював свої дії, а тому його визнали винним у вбивстві другого ступеня, а не першого, що передбачає навмисність і тягне за собою важче покарання. Тобто раціональне вбивство вважається гіршим, аніж емоційне, навіть за всіх інших рівних умов.

Правова система США припускає, що емоції є частиною нашої нібито тваринної природи і змушують нас учиняти безглузді й навіть жорстокі дії, якщо не контролювати їх за допомогою наших раціональних думок. Століття тому експерти з правових питань вважали, що люди, коли їх провокують, іноді вбивають тому, що ще не «охололи», і гнів у них проривається самовільно. Гнів вирує, кипить, вибухає й залишає на своєму шляху самі руїни. Гнів робить людей нездатними узгодити свої дії з законом, а отже, частково знижує відповідальність людини за її дії. Цей аргумент відомий як виправдання станом афекту або поривом пристрасті.

Виправдання поривом пристрасті залежить від де­яких уже знайомих нам припущень із класичного погляду на емоції. Перше припущення полягає в тому, що існує один універсальний тип гніву зі специфічним відбитком, який підтверджує таке виправдання щодо вбивства. Він начебто супроводжується розчервонілим обличчям, стиснутими щелепами, роздутими ніздрями, підвищеним артеріальним тиском, прискореним серцебиттям та диханням. Як ви вже засвоїли, цей нібито відбиток є просто стереотипом західної культури, не підкріпленим жодними даними. Зазвичай пульс у людей прискорюється, коли вони злі, але тут є величезна мінливість, і аналогічні підвищення є також частиною стереотипів радості, смутку та страху. Однак при цьому більшість убивств не скоюються з відчуття радості чи смутку; а якби навіть і скоювалися, закон не вважає ці емоційні епізоди пом’якшувальним чинником.

Крім того, більшість випадків гніву не призводять до вбивства. Я можу чітко стверджувати, що за двадцять років створення випадків гніву в моїй лабораторії ми жодного разу не бачили, щоб об’єкт дослідження когось убив. Ми бачили значно ширший репертуар дій: лайку, погрози, гупання кулаком по столу, вибігання з кімнати, плач, спроби залагодити конфлікт, навіть посмішки з побажанням усіляких нещасть. Тому ідея гніву як спускового гачка для неконтрольованого вбивства щонайменше викликає питання.

Коли я пояснюю людям зі сфери права, що гнів не має жодних біологічних відбитків, вони часто припускають, що, на мою думку, емоцій узагалі не існує. Це зовсім не так. Звісно ж, гнів існує. Ви просто не можете вказати на якусь точку в мозку, обличчі або ЕКГ обвинуваченого й сказати: «Дивіться, осьде гнів», — не кажучи вже про якісь правові висновки з цього.

Друге припущення правової системи в основі виправдання поривом пристрасті полягає в тому, що «когнітивний контроль» у мозку є синонімом раціональної думки, свідомих дій та свободи волі. Щоб вас вважали винними, недостатньо вчинити якусь винну дію (відому під юридичним терміном actus reus). Ви також повинні мати намір її вчинити. Ви повинні заподіяти шкоду з власної винної волі (mens rea). З іншого боку, емоції вважаються швидкими реакціями, що запускаються в дію автоматично й походять від вашого давнього внутрішнього звіра. Людський розум вважається полем битви розуму й емоцій, тому, коли ви нездатні дотримуватися достатньої когнітивної дисципліни, емоції начебто прориваються, щоб заволодіти вашою поведінкою. Вони втручаються у ваш вибір дій, а отже, роблять вас менш винними. Такий опис емоцій як примітивної частини природи людини, що її має контролювати більш досконала й унікальна раціональна частина, і є міфом про «триєдиний мозок» (розділ 4), чиї корені сягають аж часів Платона.

Розбіжність між емоціями й пізнаннями залежить від їх нібито розділення в мозку, коли одні регулюють інші. Ваша емоційна мигдалина підглядає за відкритою касою, але потім, у ході подій, ви раціонально зважуєте ймовірність опинитись у в’язниці, що змушує вашу префронтальну кору вдарити по гальмах і не дати руці пірнути в комірку з грошима. Але, як ви вже засвоїли, мислення й відчуття у мозку не є окремими. Ваше бажання легких грошей та рішення відмовитися від них обидва конструюються по всьому вашому мозку взаємопереплетеними мережами. Щоразу, як ви вчиняєте якусь дію — відчувається вона автоматичною, на кшталт розпізнавання об’єкта як пістолета, чи більш умисною, на кшталт прицілювання, — ваш мозок зав­жди є справжнім вихором паралельних передбачень, що конкурують одне з одним для визначення ваших дій та переживань.

У різні часи ви маєте різні переживання дієвих сил. Іноді емоції можуть відчуватися неконтрольованими, на кшталт вибуху гніву, що з’являється без попередження, але ви можете також діяти в гніві з наміром, методично готуючи чиюсь загибель. Крім того, у вашу голову можуть непрохано проникати неемоції, на кшталт спогадів чи ідей. Проте ми ніколи не чули про обвинувачуваних, що скоїли вбивство «в