Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Як завжди, знизити плечима було важко, але коли Карро знову опустила руки, щоб дотягнутися до тіней, вони полинули до неї самі, і вона посміхнулася. Тьма, як рідна мама, була поряд, обіймала за плечі та цілувала у волосся, пропонуючи не бентежитися через слова інших її дітей.

– Це все вигадки, – Лу відкинула пасмо волосся на спину й випрямилася. – Зжерти можуть задля енергії, і то за умови величезної сили, але в більшості випадків, якщо це не погоджено з командирами, такого не може бути.

– Але про це говорять люди, і не одна людина. У це вірять, то чому тоді ти кажеш, що цього немає?

– Вірять, тому що не знають, куди діваються люди, – фиркнула Лу. – Тому янголи і не йдуть за цими людьми, бо вони десь застрягають між пеклом і землею. Бачила перехід до темного бастіону?

– Так, – без зупинки промовила Карро.

– Гублять людей не там.

– А де саме? – нетерпляче запитала вона, дивлячись мимо Лу, щоб та не побачила цікавість, яка рвалася зсередини.

– Де саме? Тут, між фортецями. Нашою і небесною, і небо тут червоне, і земля. Бо людська кров просочила землю та повітря. Це ще не земний світ, але не пекло і не небеса. Невже ти не зрозуміла нічого з цими розумниками з книжок, чи Азол тобі не розповів? Мені здавалося, що свої легенди він розповідає всім і вся.

– Ні, він такого не говорив. Лише що люди побудували бастіон.

Лу кивнула.

– Так, вони, бо хотіли колись охороняти землю від пекла. Не потягнули, бо слабкі й нікчемні, – дещо лукаво посміхнувшись, Лу повільно встала. Карро слідкувала за кожним її кроком: демониця обійшла стіл, її поглинала темрява бібліотеки, і раптово опустила руки на плечі Карро, майже притиснувшись губами до вуха.–  Слухай мене, дівчинко, якщо хочеш щось дізнатися про те, як ти потрапила сюди. А якщо хочеш забути, то будь ласка, але моя пропозиція обмежена часом.

– Навіщо тобі це?

– Мені інколи буває нудно, а вічно лізти у битву ще нудніше.

– Моє життя – твоя розвага?

– Так, звичайно, дівчинко. Саме так, по–іншому не може бути. Я живу вже багато, але молоді демони ще такі людяні. Відчуваю, живуть та тонуть, – з придихом прошепотіла вона. Потилицею відчувався оскал, який Лу називала усмішкою.

Легкий мороз пройшов по шкірі. Знову.

Лу викликала глибокий моторошний страх, який спазмом здавлював горло та груди. І позбутися його так просто не виходило.

– Мені потрібно подумати, – швидко, щоб не передумати, прошепотіла Карро, проковтнувши слину. Світ навколо мерехтів тінями, які ховалися від вогню свічки та азарту Лу.

Карро швидко обернулася.

Прекрасні лиходійські риси перетворилися на зловісні мармурові маски, зліплені в одну єдину, яку Лу закрила повністю. Великі пронизливі очі, які раніше сяяли яскравим лукавим вогником, знову випромінювали холод. Зло з’явилося настільки ясно, немов Карро знову тільки-но бачила яскраві зорі, коли чорні хмари накрили небеса; бачилась лише жорстокість.

Її вишукана постава стала напруженою, а губи стиснулися в тонкі лінії.

Її краса лише підкреслювала безжалісність її виразу. Вона була прекрасна, але її краса тепер була як мороз, який проникає до кісток. Заморожена в моменті втрати контролю, вона втілювала холоднокровну красу, що захоплювала і жахала одночасно.

«Я ніколи не буду схожа на неї», – подумала Карро, хоробро дивлячись на демоницю. Вперше їй сподобалося боротися проти неї, навіть таким чином.

– Якщо ти думаєш, що я просто так повірю тобі, Лу, ти помиляєшся. Я ніколи нічого не забуваю…

– Але ти забула своє життя до пекла, – розсміялася Лу, склавши руки перед собою.

– Зараз це вже не має сенсу, – відрізала Карро, усміхнувшись. Підтримку вона відчувала від своїх нових сил, темряви, яка простягалася за її спиною, та тіней, що рухалися невидимо для чужих очей. У неї була сила не лише дати відсіч демониці, а, можливо, й перемогти. Не зараз. Навіть не найближчим часом. Але шанси були. І Карро це відчувала.

Отже, їй потрібно було лише вирішити, чи хоче вона дізнатися щось про своє минуле, чи залишитися на цій точці, але з силою та підтримкою.

– Дай мені час, Лу. – Карро схопила книгу, яку нібито починала читати, й направилася до виходу з бібліотеки, залишивши Лу з духом Азола та його книжками.

Холодне повітря, що гуляло по бастіону, остудило гарячі щоки та шию. Переклавши книгу в ліву руку, вона опустила праву долоню вниз, краще відчуваючи тіні. Тепер залишалося тільки навчитися ними керувати.