Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— Не зрозумів.

Олег відставляє склянку з мінеральною водою та здивовано підводить очі на мою подругу. Не розуміє, чому вона саме так до нього звертається, адже він її точно бачить вперше у житті.

— Ой! — Юля повертається до мене і тільки зараз помічає моє бліде обличчя. Тихо перепитує: — А він ще не знає?

Повільно і чітко крізь зуби промовляю:

— Юлю, йди звідси. Заради бога.

На щастя, подругу вмовляти довго не доводиться. Розгонистим кроком вона збирається повернутися до свого супутника — можливо, це той пластичний хірург, з яким вона познайомилася в літаку — але її зупиняє Олег.

— Стояти!

Схопивши Юлю за руку, він вказує їй на порожній стілець за сусіднім столиком. Його суворий тон не віщує нічого хорошого.

— Сідаєш поряд із нами та ви обидві розповідаєте мені, що насправді коїться.

— Так… Я… Цей… Я не хотіла. Яно, скажи йому? Я ж нічого не знаю. Так просто ляпнула поспіхом.  Переплутала вас з іншим. Так, Яно? — Юля намагається викрутитись, але її жалюгідні спроби тільки все погіршують.

Мені дедалі важче розпочати розмову. Від хвилювання у горлі вмить пересохло. Але відступати вже більше нема куди. Дісталися незворотної миті.

Надниркові залози посилено викидають адреналін у кров. Він мобілізує всі сили організму для самозахисту. Відбувається щось, схоже на шоковий стан, коли при отриманні серйозної травми, людина не відчуває біль. Адреналін її притупляє, щоб сильний больовий шок не призвів до зупинки серця.

Так і я зараз, тримаюсь лише на цих реакціях організму. Адреналін притупляє мій страх, біль, бажання сховатися. Пульс перевищує усі можливі показники, сльози ось-ось потечуть градом, але зовні помітне легке хвилювання.

— Юлю, йди до свого кавалера. Все гаразд. Далі ми самі, — ще раз повторюю прохання подрузі. Вже не злюсь не неї та не психую, мій голос рівний і спокійний.

Юля повільно підіймається зі стільця та поспіхом йде назад до свого столика. Озирається щокроку і шепоче губами «я з тобою».

— Яно, почни вже говорити, — Олег роздратовано кидає серветку на стіл та стягує з шиї ненависну краватку. Розстібає верхні ґудзики сорочки, надаючи повітрю доступ до змоклої шиї.

Його підвищений тон не залишається непоміченим для відвідувачів за сусідніми столами. До нас поспішає адміністраторка. Тітов дає їй знак рукою, що все гаразд.

Знижує тон голосу:

— Скажи, що це якийсь невдалий розіграш, Яно. Скажи, що я просто учасник відомої телепередачі, я благаю.

Переляк спокушає мене скористатися Олеговою версією, це так спростило б мені життя. Хвилин на п’ять чи десять.

Але я не піддаюся спокусі. Досить вже бігати від самої себе.

— Чому твоя подруга назвала мене татусем, Яно? — не вгамовується Олег. — Ти вагітна? Але ж ми ще не…

— Ти насправді батько, Олег. Справжній батько. Вже цілих сім років як батько.

Бачу, як Тітов напружується. Дивиться мені прямо у вічі. Не ховаю їх, бо більше не збираюся нічого та нікого приховувати. Розкриваю власну душу перед ним.

— Тимур народився за дев'ять місяців після того самого дня Студентів, який ми з тобою провели разом.

Чекаю на бодай якусь реакцію Олега, але її нема. Він просто дивиться на мене. Чи крізь мене. Відчуття таке, ніби він намагається пролізти мені в голову, щоб перевірити чи не брешу я.

— Олегу, ти розумієш, що я говорю? Тимур — твій син. Якщо маєш сумніви та хочеш впевнитися в моїх словах, то можемо зробити ДНК тест.

З кожним словом мій голос стає все тихіше і тихіше. Рівень адреналіну в крові поступово знижується і почуття лавиною валяться на свідомість. Почуття провини перед ним їсть зсередини.

— Пробач мені, будь ласка.

Готуюся до того, що Олег почне кричати, лаятиметься на мене, руйнуватиме все навколо. Але всупереч моїм очікуванням Тітов просто мовчки встає з-за столу та йде геть із закладу.

Я лишаюся сидіти за центральним столиком ресторану та згораю від сорому. Не помічаю як по щоках рікою течуть гіркі сльози. Стільки років мовчання, та ще й тепер я надто затягнула з розкриттям правди.

— Яно, пробач мені. Я така дурепа, мелю що попало і лише потім думаю. — Юля сідає біля мене та обіймає за плечі. —  Подружко, ну вибач мені. — Гладить по спині, примовляючи, як їй здається втішні слова: — Він повернеться. От побачиш. Обов’язково повернеться, і ви поговорите. У вас усе буде гаразд, Яно. А хочеш я можу з ним побалакати? Хоча ні, поки що напевно не варто взагалі з ним розмовляти. Нехай охолоне і звикне до думки, що у вас є спільний дорослий хлопчина.

Не хочу сидіти тут ані з подругою, ні з кимось іншим. Треба втекти звідси так само як зробив це Олег. Вся ця увага від сусідніх столиків, всі ці правила поведінки на публіці давлять неначе прес.

— Юль, відпусти мене. Мені вже час повертатися на роботу. Я маю йти працювати.