Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

авіації Сергія Худякова. Цього круглолицого веселуна, головного представника командування радянської військової авіації на конференції, можна побачити на багатьох зроблених у Ялті світлинах. Він установив тісний професійний зв’язок зі своїм американським колегою генералом Кутером, який побачив у ньому всі ознаки «самовпевненого льотчика». Пізніше Кутер написав, що Худяков відкрив першу конференцію головнокомандувачів авіації «жвавою та приємною заявою, що льотчики не потребують ні формалізму дипломатів, ні класичної високопарної військової термінології командирів армії та флоту». Навіть коли Худяков давав негативну відповідь, йому вдавалося водночас посилити солідарність серед керівників повітряних сил трьох союзних держав. «Генеральні штаби, без сумніву, є каменем на шиї авіаторів у всьому світі», — сказав Худяков на завершення останньої і не дуже успішної зустрічі командувачів повітряних сил. Пізніше Кутер писав, що він «говорив як приємна, чітка, безпосередня» людина і «здавалося, що він мав більшу свободу слова, ніж його колеги»[320].

Худякову було сорок три роки (самому Кутеру — сорок); обидва зробили карколомну кар’єру під час війни: Кутер пройшов від майора до генерал-майора трохи більше ніж за два роки, перескочивши звання полковника. Худякову знадобилося трохи більше трьох років, щоб піднятися на чотири ранги — від полковника до маршала радянських ВПС. Після Ялти і Кутер, і Худяков дістали призначення на Далекий Схід — Худяков як командувач радянських військ на час короткої війни з Японією, Кутер — як заступник командувача військово-повітряних сил США в Тихому океані. Проте на цьому паралелі між їхнім життям і кар’єрою закінчилися.

При народженні Худякова, який мав вірменське походження, звали Арменак Ханферянц, а під час революції він був одним з організаторів Червоної гвардії в Баку, майбутній столиці контрольованого радянцями Азербайджану. Він змінив своє ім’я на честь друга-росіянина, котрий загинув у бою. Сталіну, мабуть, було важко прийняти його відкриту та незалежну поведінку, і це, напевне, сприяло його падінню менш ніж за рік після Ялти. Худякова заарештували 14 грудня 1945 р., а згодом звинуватили в тому, що його завербували як британського шпигуна в шістнадцятирічному віці, коли він тільки починав свою революційну діяльність у Баку. Його арешт, який був частиною спроби Сталіна організувати кримінальну справу проти маршала Георгія Жукова, якого партійні боси звинуватили в «бонапартизмі», не міг відбутися без особистого схвалення Сталіна. Восени 1949 р. голова сталінських охоронців генерал Микола Власик, очільник його особистого секретаріату Олександр Поскрьобишев та маршал Климент Ворошилов, тодішній заступник Сталіна у Раді Народних Комісарів, обговорювали арешт Худякова, але не могли згадати його прізвище, Сталін швидко його підказав. Худякова розстріляли у квітні 1950 р.[321]

Сталін не вперше виступив проти військових лідерів. Він винищив цвіт Червоної армії, у тому числі її головного стратега, маршала Михайла Тухачевського, у чистках 1937—1938 рр. Двох нинішніх командувачів, маршалів Костянтина Рокоссовського та Кирила Мерецкова, звільнили із в’язниці, щоб ті очолили війська у війні. Тепер же дозрів новий урожай командирів, про який треба було подбати. Під час повоєнного наступу на своїх військовокомандувачів Сталін звинувачував їх у крадіжках предметів мистецтва та інших цінностей з окупованих Червоною армією територій Німеччини. Ці звинувачення, м’яко кажучи, не були безпідставними, але основна мета кампанії полягала в тому, щоб тримати військових в узді і показати новому поколінню, хто тут головний.

Свобода слова не підвищувала шансів Худякова на виживання. Проте самовпевненість і гарні стосунки з союзниками — не єдине, що збільшувало загрозу стати жертвою сталінського терору. Життя та кар’єра іншого присутнього в Ялті радянського командувача, адмірала Миколи Кузнєцова, командира радянського флоту, також свідчить про ризики військової кар’єри під керівництвом Сталіна. На відміну від Худякова, Кузнєцова західні колеги оцінювали не дуже високо. Кутер вважав його «політичним адміралом» і дійшов висновку, що «його знання та інтерес до військово-морських операцій були рудиментарними». Адмірал Легі дотримувався такої ж низької думки. «Він був крупним чоловіком, одягненим у красиво скроєну адміральську форму. Він доволі добре говорив французькою, щоб ми могли спілкуватися, і я бачив, що він поінформований, хоч мав сумніви в тому, що він дуже вправний флотоводець», — писав Легі в мемуарах.

Коли 1939 р. тридцятичотирирічного Кузнєцова призначили наркомом радянського флоту, він мав менш ніж три роки досвіду на посту командира крейсера і провів менше року на посаді командира Радянського Тихоокеанського флоту. Стрімку кар’єру Кузнєцова уможливили сталінські чистки вищого командування перед війною, але терор, розв’язаний проти генералів після війни, ледве не поставив на ній хрест. У 1947 р. Кузнєцова зняли з посади і понизили до рангу віце-адмірала. Його звинувачували в передаванні британцям документації про «таємну» радянську торпеду в 1944 р. — це було сміховинне звинувачення, оскільки СРСР придбав ліцензію на її виготовлення в Італії 1935 р.

У 1951 р. Сталін знову призначив наляканого і приниженого Кузнєцова на його попередню посаду, але той так і не відновив свого рангу адмірала. І все-таки йому пощастило. Його падіння після Ялти, як і падіння Худякова, прямо свідчило, що саме стояло за небажанням радянських командувачів брати на себе відповідальність під час переговорів із західними союзниками. Восьмого лютого 1945 р., обідаючи в Юсуповському палаці, Сталін запропонував тост «за тих, на кого ми всі звертаємо погляди під час війни, за тих, від кого залежить наша особиста безпека, за героїв усіх жінок і осердя всіх речей, поки продовжуються воєнні дії, яких забудуть і які кануть у забуття, тільки-но завершаться бойові дії, — за наших солдатів»[322].

За кілька років після закінчення війни генерал Дін писав, що спільне радянсько-американське планування Тихоокеанської війни ускладнювалося через різне розуміння призначення військового союзу. Американці міркували в термінах спільних операцій, а радянці в термінах визначення завдань, які кожна сторона виконуватиме самостійно. Відмінності в підходах стали цілком очевидними, коли настав час «розробляти деталі»[323].

За відсутності дієвого зв’язку між командувачами на місцях, єдиним рішенням, доступним обом повітряним силам зі зближенням фронтів, стало визначення нової лінії бомбардувань, що встановлювала межі повітряних операцій з обох сторін. Генерал Антонов запропонував установити лінію бомбардувань на відстані приблизно 60 кілометрів від німецько-радянського фронту. Американці та британці просили часу на вивчення питання. Вони не були задоволені. Фельдмаршал Алан Брук зазначив у своєму щоденнику того дня: «Антонов змалював довільну лінію, що проходила через Берлін, Лейпциґ, Відень і Загреб, яка нас не влаштовувала».

Після розгляду цієї проблеми вночі західні союзники відхилили пропозицію Антонова. Генерал Кутер подав американську та британську позицію, поставивши під сумнів необхідність проведення бомбардувальної лінії. Якби було прийнято цю нову лінію бомбардувань, то важливі промислові об’єкти та нафтопереробні заводи на сході були б недоступні для англо-американських бомбардувань. Замість цього Кутер пропонував покращити зв’язок між командувачами повітряних сил Альянсу. Радянці відмовили. Також обговорювалася можлива координація бомбардувань німецької території американськими, британськими та радянськими літаками. Радянці знову відмовили.

Якоїсь миті стало зрозуміло, що американці та британці з одного боку і радянці з іншого по-різному розуміли поняття «лінії бомбардувань». Кутер, Портал і Худяков знайшли рішення 7 лютого, коли британські командири були на екскурсії. Вони представили новий термін — «зона обмеження» — для опису областей, відкритих для бомбардувань будь-якої сторони. Якщо абстрагуватися від лінгвістичних правок, у тій чи іншій формі лінія бомбардувань залишалася. Західні союзники