Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Місто Дрезден стало головною жертвою досягнутої в Ялті угоди про «зону обмеження», одного з небагатьох безпосередніх результатів проведених там військових консультацій. На початку 1945 р. Дрезден був одним із небагатьох великих німецьких центрів, які уникли систематичних бомбардувань союзників. Його мешканці втішали себе чутками, що в місті жила тітка Черчилля і що воно захищене на особистий запит британського прем’єр-міністра. На горе дрезденців, це було неправдою. Місто додали до списку повітряних цілей союзників у січні 1945 р., оскільки Черчилль шукав способів сприяти зимовому нападу Червоної армії, а також продемонструвати силу союзницьких бомбардувальників, чий руйнівний потенціал набагато перевищував усе, що могли виробити радянці на той час.

У Ялті командири союзників дізналися, явно несподівано, що Дрезден розташований безпосередньо на запропонованій радянцями лінії бомбардувань. Усього за кілька днів, якби радянський наступ продовжився, місто стало б недоступним для бомбардування союзниками. Крім того, радянські військові не виявляли ніякого інтересу до Дрездена. Він цілком міг залишитися неушкодженим. Маршал британської авіації Чарльз Портал переконав генерала Антонова долучити Дрезден до Берліна та Лейпциґа як цілі, які підлягали бомбардуванню союзниками на вимогу Радянського Союзу. Сьомого лютого генерал Дін повідомив своє керівництво, що союзники бомбардуватимуть Дрезден разом з іншими німецькими центрами. Точний день рейду тоді ще не визначили, але 12 лютого, наступного дня після закінчення Ялтинської конференції, генерал Дін повідомив радянський Генеральний штаб про майбутній напад.

Уночі проти 13 лютого бомбардувальне командування Королівських Повітряних сил Великої Британії провело перший нічний наліт на місто. Після трьох великих рейдів союзних бомбардувальників між 13 і 15 лютого Дрезден, цю всесвітньо відому «Флоренцію на Ельбі», зруйнували вщент. Сукупно 1300 британських і американських бомбардувальники скинули понад 3000 тонн бомб. Центр міста було зруйновано повністю, двадцять п’ять тисяч осіб загинули на місці або ж згоріли живцем у пожежах. За іронією долі, внаслідок бомбардувань віддалені промислові райони зазнали значно менших утрат, ніж історичний центр міста, і гітлерівці змогли відновити там військове виробництво за порівняно короткий час.

Бомбардування Дрездена, яке почалося лише за два дні після закінчення Ялтинської конференції, стало символом жорстокості, жаху та безглуздості «бомбардування для залякування» Другої світової війни. Меморандум, виданий пілотам Королівської авіації перед вильотом на місто, зазначав: «Метою нападу є вдарити противника у найчутливіше місце, у тил фронту, який уже потрохи розвалюється, щоб запобігти використанню міста на шляху подальшого просування і принагідно показати росіянам, коли вони прибудуть, на що здатне бомбардувальне командування». Радянці прибули аж 8 травня, у день капітуляції нацистської Німеччини на Західному фронті. Вони зайшли до міста, перейшовши Ельбу «блакитним чудом», металевим мостом дев’ятнадцятого століття, який дивом пережив не тільки союзницькі бомбардування Дрездена, а й нацистські спроби підірвати його в очікуванні радянського просування[325].

Розділ 17

Далекосхідний бліц

Сталін міряв кроками кабінет у Юсуповському палаці, достоту як він полюбляв робити у своєму кремлівському кабінеті. Він не міг приборкати хвилювання. «Добре, — промовив він, — дуже добре». І знову це повторив. У руках він тримав лист від президента Рузвельта, доправлений до його кабінету кур’єром. Нездатний дочекатися офіційного перекладу, він викликав Андрія Громика, молодого радянського посла у Вашингтоні, щоб той негайно витлумачив зміст листа. Громико повідомив, що Рузвельт готовий задовольнити радянські претензії на Південний Сахалін та Курильські острови. «Це важливий лист, — сказав Сталін своєму послові. — Американці визнають справедливість нашої позиції щодо Сахаліну та Курил. Натомість вони наполягатимуть, щоб ми взяли участь у війні з Японією. Однак це геть інше питання».

«Скажи мені, що ти думаєш про Рузвельта? Чи він розумний?» — запитав Сталін майбутнього радянського міністра закордонних справ. Цього разу Громико вирішив не частувати Сталіна класовим аналізом капіталістичної політики Рузвельта, як це робив якось раніше. Він уловив настрій свого господаря: Сталін був задоволений листом Рузвельта і хотів почути гарні речі про його автора. «Товаришу Сталіне, — відповів він, ретельно добираючи слова, — Рузвельт дуже розумний, здібний чоловік. Один лише факт, що він спромігся бути обраним президентом утретє, а тоді й на четвертий термін, свідчить сам за себе. Звичайно, йому сприяла міжнародна ситуація. І багато чого вдалося завдяки вправній роботі демократів із популяризації його імені. Проте його виступи на радіо, його “Розмови біля каміна” також справили великий вплив на мільйони американців».

«Це було розумно з його боку, — зауважив Сталін. — Так, він усе правильно зрозумів».

«На його обличчі з’явилося те, що я називаю посмішкою повного задоволення, — писав Громико. — Цей вираз я помічав, коли він почувався добре, коли розмова велася про когось, до кого він добре ставився»[326].

Історикам ще належить віднайти згаданий Громиком лист — його не існує ні в радянських, ні в американських паперах, виявлених до сьогодні. Та незалежно від того, чи існував лист, Громико точно передав ставлення Сталіна до того, що він уважав визнанням Рузвельтом справедливих вимог СРСР на Далекому Сході. «Справедливість» радянських вимог, в уявленні Сталіна, базувалась і на історичних, і на геополітичних міркуваннях. У 1905 р. президент Теодор Рузвельт сприяв укладенню Портсмутського договору між Російською та Японською імперіями, завершивши півторарічну війну між двома державами за контроль над північно-східним Китаєм та Кореєю. Американський президент отримав за свої дипломатичні зусилля Нобелівську премію миру, але результати задовольнили не всіх. Для Росії вони стали великим приниженням, кульмінацією місяців поразок на суходолі й на морі від рук «неповноцінних» азіатів.

Згідно з договором, царський уряд погодився віддати Японії південну частину Сахаліну, вивести свою армію з Маньчжурії на північному сході Китаю і передати контроль над спорудженими там залізницями. Він також дозволив Японії орендувати півострів Ляодун із колишньою російською військово-морською базою Порт-Артур і визнав Корею частиною японської сфери впливу. Таким чином, російські прагнення здобути тепловодний порт на Тихому океані закінчилися катастрофою. Уряд мусив погодитися на умови миру, почасти досягнуті за посередництва Рузвельта, серед іншого і через революцію 1905 р., яка ослабила імперію зсередини. Тепер Сталін, який брав активну участь у тій революції, намагався помститися за поразку та приниження, яке він допоміг накинути колишнім правителям імперії[327].

Воєнні цілі радянців у Тихому океані вперше були сформульовані після німецької поразки в битві за Москву у грудні 1941 р. Тоді Соломон Лозовський, заступник Молотова, надіслав Сталіну доповідну записку про те, що СРСР треба покращити геостратегічні позиції на Далекому Сході, де японські володіння, в тому числі Курильські острови та південний Сахалін, відсікли радянські порти Магадан і Владивосток від Тихого океану. «Ми більше не можемо терпіти ситуацію, коли японські військові кораблі здатні будь-якої миті відрізати нас від Тихого океану та наших портів і закрити Лаперузьку, Курильську, Санґарську і Цусімську протоки», — писав Лозовський. На його думку, настав час подумати про «наш далекосхідний кордон та свободу комунікацій між портами Радянського Союзу та всього узбережжя Тихого океану»[328].

Про що б не думали радянці у грудні 1941 р., їм треба було