Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

На ньому було акуратно виведено каліграфічним почерком:

«Гарячий шоколад. Один.  

Шоколадний мафін. Один.  

Будь ласка, без слів.  

І без усмішок.  

Просто — тиша».

Ну треба ж. Знайшовся клієнт для моїх понеділкових змін. Тиша — це я можу. Майже.

— Звісно, пане… Інкогніто, — діловито кивнула я, прикладаючи палець до губ. — Жодного слова. Жодного погляду. Тільки какао й тісто.

Він трохи кивнув у відповідь. Мабуть, навіть схвально. Можливо, я й справді талановита в обслуговуванні загадкових персон. А може, просто звикла.

Я мовчки розвернулась і поспішила на кухню, ховаючи посмішку.

— Гордисе, один шоколад і мафін. Без слів, без усмішок. Щоб тільки від аромату можна було закохатися, — прошепотіла я.

— То до Ханни. Вона якраз щойно витягла мафіни з печі. М’які, як душа після компоту, — буркнув він, не відриваючись від м’ясного рулету.

Ханна в нас обожнювала випікати.

За кілька хвилин я повернулась із підносом. Шоколад кипів, мафін ніжно парував, я йшла якнайобережніше — і, звісно ж, перечепилася об власну ногу. Піднос затанцював, гарячий шоколад злетів угору, мафін закрутився в джизі… і все це летіло просто на таємничого клієнта.

Але в ту саму мить чоловік клацнув пальцями — і все завмерло в повітрі.

Шоколад, мафін, я. Навіть мої думки.

— Ой, — прошепотіла я, дивлячись, як шоколадні краплі зависли просто перед його носом.

Він знову витяг пергамент і нашкрябав:

«Чудова подача. Справжня драма. Я задоволений».

Я не знала, сміятись мені чи тікати з криком. Натомість глибоко вдихнула, поправила волосся і обережно поставила піднос на стіл — цього разу без трюків.

— Насолоджуйтесь, пане Інкогніто. І дякуємо за візит до «Вибитого Ока». Ваш візит — як завжди, незабутній.

Він кивнув і… клацнув пальцями. Усе, що висіло в повітрі, м’яко опустилося на свої місця. Мафін стрибнув у тарілку. Гарячий шоколад — у чашку. Я — на ноги. Ну, майже. Спершу на коліно, потім підвелася.

Гордо.

Повернулася, щоб піти.

І тут…

Він схопив мене за зап’ястя.

Його рука була крижана. Холодна до мурах. По спині пробігло щось недобре, змусивши мене здригнутися.

Я обернулась. В очах — здивування. У грудях — паніка. Від несподіванки я збилася з дихання. А він підвів голову.

Очі. Темні, майже чорні, з бурштиновими іскрами в глибині. Вони були… не те щоб злі, але знаючі. І це знання лякало.

— То він тебе ще не вбив? — повільно, майже пошепки, промовив він.

Я завмерла.

Мозок волав: Що?! Хто? Коли?! Вбив?! 

А тіло відреагувало по-своєму — перестало дихати. Під шкірою побігли мурахи. Крижаний страх, як чай у морозилці, стискав зсередини.

— Щ-що ви сказали? — мій голос зірвався, і я ледь не гикнула.

Він не відповів.

Просто повільно відпустив мою руку.

Я відступила назад. Спіткнулась об власну п’яту й ледь не гепнулась прямісінько на мафін.  

Чоловік підняв горнятко. Зробив ковток. У його очах — ані іскри емоцій.  

— Ти знаєш, Ліро.  

— Ви… ви знаєте моє ім’я?  

Він лише злегка усміхнувся. І в ту ж мить… зник. Просто отак. Пшик — і залишилося тільки тепле горнятко.  

— Та ну ж бо… — видихнула я. — Навіть не розрахувався. Хоча… — я піднесла чашку до обличчя й помітила на дні золоту монету.  

З гравіюванням: «Дякую».

Я стояла, мов укопана, очі — як п’ятаки, руки — трясуться, наче студінь після магічного землетрусу, і втупилась поглядом у… порожній стілець.  

Він зник. Просто розчинився. Випарувався. Щез, як стипендія в перший день після зарахування.  

А от чашка лишилась. Тепла. Як і моя голова, куди терміново варто вилити відро холодної води. Зате монету залишив.

— Лі-і-і-ро! — долинув пронизливий голос Ханни, і за мить вона вже з розгону врізалась у мене, ледь не зваливши. — Ти чого тут застигла, як сніп? Відвідувач пішов?

— Він… зник, — прошепотіла я, не відводячи погляду від стільця.  

— Що? Без оплати?! — обурено вигукнула Ханна й рішуче рушила вперед, ніби збиралась атакувати клієнта з ополоником. — Та я йому таке зникнення влаштую, що він снідати буде в іншому вимірі!

— Ханно, стій! — я вхопила її за фартух. — Він заплатив.  

— А, ну як заплатив, то чого ж ти тоді панікуєш? — одразу ж заспокоїлась вона.

— Та він не просто пішов. Він… розчинився. У повітрі. Як дух. І… він знав моє ім’я.  

— Може, в тебе бейджик на грудях?  

— У мене немає бейджика! — гаркнула я. — І взагалі, справа не в тому! Він сказав: «То він тебе ще не вбив?» А потім: «Ти знаєш, Ліро». А я… я нічого не знаю!

— Що за «він»?! Хто це?! Хто тебе має вбити?! — Ханна вже стискала кулачки. — Це знову Тео? Той слизький тип, про якого ти згадувала?! Я ж казала — не до ладу в нього з головою! Я йому руну на лоб випалю!

— Ханно! — пискнула я. — Це був не Тео! Це був якийсь незнайомець! У капюшоні, увесь такий таємничий, холодний, пах наче шоколад посеред лісу! Та ви ж самі його бачили!

— М-м-м, пахучий убивця. Чудово, — похмуро пирхнула вона.

У цей момент з кухні вийшов Грегор, витираючи руки об фартух. Щось він там останнім часом зачастив. До готування присів?

— Що ви тут розриваєтесь, наче вам за спиною демон у мереживних трусах вальсує?

— У Ліри тут відвідувач зник! — махнула руками Ханна. — По клацанню! Пшик — і нема, навіть рахунку не залишив!

— Той останній? Якого шеф велів обслужити? — долучився Гордис.  

— Та хай котиться, — пробурмотів Грегор. — Знову, мабуть, один із тих магів, що платять кристалами й за собою лишають тільки трагічний слід. У гробу я їх бачив.

— Та він сказав, що хтось має мене вбити! — заверещала я, хапаючись за голову. — А потім зник! А ще знав моє ім’я і казав, що я щось знаю! А я нічого не знаю! Я навіть домашку за минулий тиждень не здала!

— А ще сказала, що пахло шоколадом… — втрутився Гордис, ліниво жуючи вафлю. — Може, то був дух десерту?