Читати книгу - "Хотин"

— Від імені мого короля, коронного гетьмана, Сейму й свого власного хотів би мовити слово козацтву, — голосом, у якому бриніло почуття власної гідності, звернувся до Сагайдачного Собеський.

Сагайдачний помахом руки вказав на місце поряд із собою. Собеський, проминувши кілька сходинок, застиг. Оглянув притихлі лави багатотисячного війська. Після паузи почав, широко розкочуючи слова:

— Козаки! Славні лицарі запорізькі! Захисники отчизни! Звертаюся до вас як до одвічних оборонців віри християнської і захисників кресів[48] Речі Посполитої.

Ваша відданість у нашій боротьбі проти агресії Османської Порти і Татарського ханства вже багато разів перевірялася на полях марсових, а хоробрість і військова сила достойні найвищої оцінки. За це корона не раз винагороджувала своїх дітей. Хоча у минулому у відносинах між короною і козаками були й темні сторінки, всепрощаюча рука його королівської милості щедро обдаровувала своїх вірних слуг, а пам'ять не обтяжувалася старими негараздами.

Так було досі, так, будемо вірити, буде і надалі. Навіть за короткий час цієї кампанії ви показали, що сказане мною не порожні слова. Чудеса хоробрості й умілі дії плечем до плеча із шляхетним лицарством принесли свої плоди — турків зупинено. Мало того, їх деморалізовано і пригнічено. Тисячі й тисячі бусурманів уже гниють у землі, а будуть лежати поряд із ними ще більше! Ми повинні бути разом!

Мене уповноважено завірити вас, що ні військо польське, ні ясновельможний гетьман, ні найсвітліший князь і королевич не мали наміру про щось домовлятись із турками без згоди на те наших союзників запорожців. Ось листи! — Собеський високо підняв у руці сувої паперу з важкими печатками. — У них найсвітліший королевич Владислав дає гарантії моїм словам. Прошу зачитати у колі і дати відповідь.

Військовий писар прийняв листи Владислава і Ходкевича і зачитав їх. У листах майже слово в слово повторювалося те, що сказав Собеський. У натовпі почав наростати гомін. Спочатку тихий шелест, потім гул, а потім і хвиля криків укрила майдан, на якому провадилася Рада.

— Брехня! Не слухайте їх! — кричали з одного боку.

— Зрадники! За службу нашу туркам продаєте! — лунало з другого.

— Що ти про віру заливаєш, кажи, на яких умовах із турками замирилися! — вирячивши очі, кричав старий козак, що вибіг наперед натовпу.

— То є неправда! Слово гонору! — відчайдушно відбивався Собеський.

— Кинути їх тут!

— Додому, досить!

— Коні передохнуть, що будемо робити? Геть звідси!

Пристрасті завирували ще сильніше. Окремі групи козаків полишили коло й почали ладнати вози. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Крик лунав такий, що неможливо було розібрати ні слова. Собеський і Ополінський стояли під хоругвою і розгублено позирали на те, що діялося навколо. Такого розвитку подій вони, здавалося, не очікували.

Становище врятував Сагайдачний. Зрозумівши, чим може закінчитися Рада, він ще до її зібрання наказав гармашам спорядити три гармати. Тепер він махнув рукою, і ревіння натовпу заглушили один за одним три гарматні постріли. Після цього довбиші щосили загупали в тулумбаси. Хвилина за хвилиною галас почав стихати. Нарешті стих зовсім, якщо не враховувати неголосного шелестіння, що нагадувало сюрчання тисяч коників у степових травах.

Сагайдачний підняв булаву.

— Слухай гетьманського наказу! Зараз же припинити непослух! Ви на війні, скурвлячі діти, чи в шинку? На горло скараю, матір вашу туди… Це ще що за бидлятник?!

Тиша стала оглушливою. За хвилину Сагайдачний продовжив:

— Тож зараз же вибрати двадцять депутатів! Хіба звичай забули? Нехай ваші обранці вирішують усі питання, а не крики… Що не зрозуміло?

Пропозиція вибрати депутатів сподобалась, і козаки, розбившись на окремі партії, обговорювали кандидатури достойних. Подекуди знову виникали сварки, але вони швидко стихали.

Нарешті через годину двадцять сивовусих депутатів вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зі шликом шапках і кармазинових жупанах, старі козаки наблизилися до послів. За давнім звичаєм, сіли у коло і неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повністю притих.

Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячі козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очі, очі, очі… Що в них, у тих очах? Хіба просто так покинуть усе й підуть? Це ж безглуздя! Хіба тільки Польща в небезпеці? А Україна? Турки захоплять в першу чергу її. Пропаде все: і храми, і міста, і села. Пропаде й Запоріжжя, що його Порта вважає гніздом розбійників… Усе стане під владу бусурманського султана. О Боже всемогутній, хіба до цього допустим?

Тепер він уже нічого не вирішував, тепер можна було лише зачекати… Сагайдачний довіряв Ходкевичу — давно його знав. Але чи повірять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелі!

Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе військо стояло не розходячись. Запорожці свято оберігали свої звичаї і раз прийнявши рішення, згідно з традицією, дотримувалися його невідступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.

Нарешті у внутрішнє коло покликали осавулів і виклали своє рішення: воювати й надалі. Взамін за це поляки клялися на Святому Письмі й дали слово шляхтича, що про всі зносини з турками повідомлятимуть козаків, будуть лобіювати у Сеймі питання православ'я, як і обіцяли раніш, а також допоможуть із харчами, налагодивши спільне постачання обох таборів.

Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя — грізна козацька сірома.

Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.

Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.

Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.

У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого