Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Кожного разу, як вони стрічалися, то випивали потроху, а тоді переказували одне одному, де, коли і як вони воювали. І так виходило, що майже день у день вони були на одних і тих само фронтах, і усякого разу вони піднімали чарку за те, що дід Панас жодного разу не поцілив із літака у діда Петера. Бо перший служив у повітряних військах, а другий — у піхоті. Забув сказати, що по різні боки фронту.

Лоренца ми провідували на Паску і приносили йому такий само кошичок із таким само вмістом, тільки додавши пару крашанок. Лоренца і Панаса поєднувало те, що перший ремонтував після війни військові літаки і майстерно матюкався мовою діда Панаса.

і третьою із могікан була крива Мар'яна, котру дід Панас провідував на Трійцю, але вже без мене.

— Уяви собі! Ото було кохання! — раз на рік казав дід Панас, пригладжуючи перед люстерком рідкого чубчика і густі брови.

Мені важко було уявити, що поєднувало тих двох людей — мого вродливого Тараса Бульбу і оту Кривеньку Качечку, і так само важко повірити, що її обличчя, тепер схоже на печене яблуко, колись нагадувало, за словами Панаса, росяну гілку калини.

— Шекспір, туди його трясця матері! — додавав дід уже на порозі і зникав аж до наступного ранку.

Хто зна, хто зна, як би виглядала красунечка Джульєтта у вісімдесят три роки?..

…І якщо я пережив той квітень, то лише завдяки Бобсі, що виявився не таким вже й дурним і що ми з ним стали нерозлучними приятелями. Він спав у мене на животі, важкий наче кабанчик, і м'який, наче подушка, подаючи мені приклад філософського ставлення до життя.

Нам приносили їжу і ставили її перед палацом Графа Моріца, котрий здох через надмірливе зажерство і був похований тут-таки неподаліку — скромний пам'ятничок із фотографією. У старому капелюсі Лоренца, той дикий кабан і справді скидався на аристократа, на обличчі якого лежала багатовікова печать спадкових хвороб і пороків його предків.

Отож, їжу нам приносили, а воду ми знаходили самі. У безлічі калюж навколо. Перші дні я страшенно соромився свого вигнання із замку, свого пропитого обличчя і старого дрантя, на яке перетворилася моя одіж. Але мало-помалу отой неспішний ритм життя японців і їхнє невороже ставлення до мене якщо і не залікувало мої невиліковні рани, то трохи притлумило біль.

Ми лежали із Бобсі у кущах жасмину, і я, прикидаючись що дрімаю, спостерігав за їхнім буколічним життям — дівчата, що виганяли гусей на луг, хлопці, що косили сіно, чоловіки, котрі поралися зі скотиною, жінки, які місили тісто і перемовлялися через перелаз.

Останні цікавили мене найбільше. Вірніше те, про що вони пліткували. Власне, єдине, що мене цікавило — то були плітки про двох моїх жорстоких королев, що ними я марив уночі і котрі поверталися до мене удень у вигляді сонячних галюцинацій.

Я збирав уривки інформації і укладав докупи мозаїку подій, що трапилися з моменту мого вигнання. І я дізнавався про дивовижні речі, які приключалися у тому чаклунському замку, і єдине, що мене дивувало, як це його іще не підпалили разом із тими чотирма неймовірними пожильцями.

Не хочу вам переповідати усієї почутої мною маячні, скажу лишень, що про них було відомо усе — від кількості споживаних на сніданок булочок до якості туалетного паперу, що ним вони користувалися.

Тож, ми валялися із Бобсі у кущах жасмину, і горе моє, що росло і росло безупинно по кількості, набрало за якийсь час нової якості, згідно із тим добре вам відомим законом про перехід першої у другу, і мені уже приносило насолоду оте посипання кривавих ран і виразок сіллю, перцем і іншими приправами і спеціями.

Бо, треба визнати, вигнавши мене, вони не те що не жалкували про мене, вони мене просто не згадували, як ото не згадують позаторішню підвищену активність на сонці люди, котрі не мають відношення безпосередньо до вивчення сонячних протуберанців.

Якщо вилущити із тих оповідок зерна інформації і викласти ту інформацію неупереджено, що я і спробую зробити, то велося тим чотирьом із біса добре. Вони жили на кшалт декамеронівських героїв. Не помічаючи, що навкруг лютує чума.

Десь посеред березня у тому невеличкому товаристві сталася подія, що, за моїми прогнозами, мала його поруйнувати. Спочатку священик із Нідерхольцланда, тоді священик із Оберхольцланда, а за ним священик із Нордланда і шаман із Рутланда відмовилися обвінчати Алекса із котроюсь із трьох дам, але із ким конкретно, не було відомо нікому.

Я ламав собі голову, котра із них здумала утнути ту штуку. Я по черзі уявляв нашого голубчика Алекса, котрий, до речі, був схожий на автопортрет Дюрера, я маю на увазі той, найкращий, де він скидається не на середньовічного рахитичного мужчину, котрим він, будьмо відверті, і являвся, а на Сина Божого, тож, я уявляв нашого Алекса по черзі з кожною із трьох жінок, себто, як він іде з котроюсь із них до олтаря, а дві останні несуть за молодою шлейф і кидають дорогою квіточки із кошичків діда Панаса.

Усе-таки я мав щастя трохи ближче за хольцландців спізнати Віру і Аліну, аби зрозуміти, що вони