Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — писано у листі. — Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».
У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.
Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.
— Десь за триста кілометрів звідси, — пояснив я.
— Це так само далеко, як космос?
— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.
— Краще полети на місяць. Ракета — це крутіше, ніж потяг.
— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.
— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.
— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.
— А Полу?
— І йому теж.
— Ні, спасибі.
— Що це значить?
— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.
— А що хочеш?
— Слона.
— У космосі слонів немає.
— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.
— Точно.
— А в Бостоні слони, мабуть, є.
— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?
— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.
— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — чи привести на повідку?
— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.
— Імператор чого?
— Імператор маленьких хлопчиків.
— А імператриця в мене буде?
— Звичайно. Мамочка — імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?
— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.
— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.
— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?
— Знайдеш, тату, не хвилюйся.
— А ти чого такий певний?
— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.
*
Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.
На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.
Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:
— Сюди.
Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.
— Це ти, Феншо?
— Не вимовляй цього імені, — сказав голос уже чіткіше. — Я не дам тобі вимовляти цього імені.
Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.
— Впусти мене, — сказав я. — Відчини двері, впусти мене.
— Не можу, — відповів голос. — Говоритимемо так.
Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.
— Відкривай, — сказав я. — Відкривай, а то двері виб’ю.
— Ні, — сказав голос, — двері лишаться зачинені.
Я вже не сумнівався, що там, усередині, — Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:
— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.
— Я тобі не вірю.
— А ти послухай, — сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.
— Гаразд, — сказав я, — у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?
— Я не казав, хто я.
— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?
— Мусиш мені довіряти.
— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.
— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.
— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.
— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.
— Давай не будемо придиратися до слів.
— Просто нагадую, що я написав.
— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.