Читати книгу - "Холодна байдужість, або Дракони вмирають на світанку, Лариса Бондарчук"

Леонтина накладала знеболювальні чари, а Софійка сиділа в кріслі біля Аріана й дивилася на його зморене обличчя. Він не спав, мовчки лежав, втупившись у стелю, наче не помічав присутніх у кімнаті жінок. Агафку відіслали на кухню за чаєм, бо її гіркі зітхання й схлипування нервували Леонтину.

- Ця магія невідома мені, Аріане, - говорила жінка, торкаючись драконового чола, рук та ніг, сиплючи на нього якийсь пилок, який одразу ж зникав, торкнувшись тіла.

Тіло було все в бинтах, тільки кисті рук та стопи біліли якось незахищено й до щему зворушливо на фоні темно-синьої постільної білизни. Софійка відвернулася, щоб приховати сльози. Ні, вона ні за що не плакатиме! Аріан не любить цього, він завжди стійкий, твердий, навіть певною мірою жорстокий.

- Таке враження, що в твоє тіло запустили змію, яка повзала всередині й ламала тебе. І вона досі всередині. Тільки кістки починають зростатися, щось знову шкодить їм. Ніколи про таке не чула, - скрушно зітхнула Леонтина.

Вона присіла на канапі й глянула на Софійку.

- Ти, Софіє, теж би трохи відпочила. Я побуду з Аріаном.

- Ні! – злякалася дівчина. - Я буду тут. Не проганяйте!

- Та я не проганяю тебе! – здивувалася жінка. – Ти б хоч поїла щось, зранку макової росинки в роті не мала!

- Я не хочу, дякую! Агафка зараз принесе чай.

В коридорі почувся якийсь шум і в кімнату забігла схарапуджена Агафка з вибалушеними від переляку очима.

- Там! Там!

Вона так хвилювалася, що не могла більше промовити ні слова, тільки хапала повітря ротом, як риба на піску.

- Візьми себе в руки і толком поясни, що сталося! – гаркнула на неї Леонтина.

- Там... – Агафка хапонула повітря й випалила. - Жрець прийшов для проведення шлюбної церемонії!

Леонтина завмерла, губи її злилися в одну тонку лінію, а обличчя потемніло від розпуки. Вона зиркнула на Аріана, який так само лежав непорушно, не реагуючи ні на що.

- Скажи йому, що шлюбна церемонія відміняється, - проскрипіла Леонтина зболеним голосом. – Хай іде геть.

Агафка затисла рота рукою, щоб не розридатися в кімнаті, й поклигала до дверей.

Але в двері вже пхався товстий, задиханий від ходьби по сходах і коридорах, літній лисий чоловік. Його широчезна ядучого помаранчевого кольору мантія була така довга, що підмітала підлогу навколо, він підтримував її однією рукою, а іншою витирав піт з чола й лисини великою вишитою квіточками хустинкою.

- Де наречені? – густим басом прогримів він, насуваючись на Агафку при вході.

Та підскочила, очі її стали круглими, як блюдця, а сльози на очах вмить висохли. Жерця було так багато і він був таким товстим, що велика Аріанова кімната зразу ж здалася маленькою й тісною.

- Пречесний Гросію... - сказала Леонтина, піднімаючись йому назустріч.

Вона ще щось хотіла додати, але жрець не слухав. Підійшов до ліжка Аріана й радісно загримів (складалося враження, що він не вмів говорити тихо, або принаймні нормально):

- Так, бачу, наречений тут, на місці! Знаю, знаю! Невдалі Крилаті випробування! Всі про це гудуть! Та це не причина переносити шлюбну церемонію! Правда, Аріане?! Молодчага! Так тримати! Дракониця-мати любить таких!

Веселий монолог жерця Гросія покривав усіх приреченістю й прикрістю. Аріан ніяк не реагував на події в його кімнаті. Агафка знову тихо захлипала.

- Пречесний Гросію, але... - знову спробувала перебити чоловіка Леонтина.

- Можемо починати! – скрикнув раптом він. – Я, звісно, нікуди не поспішаю! Шлюбні справи не люблять поспіху! Але й затягувати не варто!

Він виклав на стіл якісь предмети, мабуть, потрібні для церемонії укладання шлюбу, витягнувши їх із кишень свого безрозмірного балахона й гарикнув, аж луна пішла:

- Де наречена?

Запанувала тиша. Леонтина знову хотіла щось сказати, пояснити...

- Я наречена! – твердо сказала Софійка й виступила наперед.

- От і добре! Як звати? – репетнув жрець Гросій, навіть не давши їй договорити до кінця останнє слово, а почувши Софійчине ім’я, продовжив. – Наречена на місці! – підморгнула він Леонтині з Агафкою, які стояли, вражені Софійчиними словами й до неможливості здивовані. Леонтина вражено впала в крісло, а в Агафчиних очах знову заблищали сльози, вона рвонула за двері й побігла коридором.

Жрець сипонув на непорушного Аріана жменю синіх пелюсток якихось квітів, потім кинув таку ж жменю Софійці на голову. Аріанові очі тепер не були втуплені в стелю, він незмигно дивився на Софійку. І в них була... злість. «Мабуть, сердиться, що я назвалася його нареченою, - зітхнула дівчина в душі. – Якби міг говорити, то вилаяв би мене. Он як очима блискає! Так і чую його слова про те, що він каліка на все життя, а я молода, здорова, красива знайду ще собі чоловіка. От же дурник... Хоч і дракон. Ніяк не зрозуміє, що я кохаю його... І крижані квіти – мої!» Принаймні, Софійка дуже надіялась, що квіти на тілі дракона – це прояв її кохання! Бо ніхто, ні одна душа у всьому світі не кохав Аріана так, як вона: щиро, безмежно, до болю. Якщо помре Аріан, то й їй немає чого затримуватися на цьому світі!