Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Звісно можеш. Просто це не зовсім твій стиль.

- Все змінюється, Нат.

- Тебе завести додому після уроків? – дівчина ніжно стискає мою долоню.

- Ні. Мене забере Макс. Поль повернувся.

- То ти так вбралася для свого привабливого викладача? – посміхається подруга, спираючи голову на руку.

- Для себе. Я одягнулася для себе. Я вже скучила за нашими уроками.

- Я би теж скучила. Ти бачила його. Молодий, привабливий, сильний, стильний, в окулярах, ще і француз.

- Наталі, - закочую очі. – Знову ти за своє. Так він привабливий, але для мене він насамперед мій викладач французької і він одружений.

Весь подальший день до обіду я слухаю від Наталі, як добре було би мені на когось відволіктись.

Навіщо мені відволікатися. Нічого не сталося. Почнемо з того, що я ніколи нічого спільного з Алексом мати не хотіла.

Виходжу з воріт школи. На парковці вже чекає Макс. Підходжу ближче і помічаю Алекса в машині.

Вирівнюю ще дужче спину і твердим кроком йду до машини, сідаю на заднє сидіння.

- Привіт, сестричко. Як день пройшов?

- Чудово. Поїхали, бо я запізнюся.

- Зачекає твоя французька, - підморгує мені брат.

Алекс мене ігнорує, як і я його. Макс скеровує автомобіль з парковки.

В моїй сумочці дзвонить телефон, від гучного звуку налякано підстрибую і швиденько витягаю телефон.

Це Поль.

- Салют. Наша зустріч в силі? – цікавиться Поль.

- Салют. Звісно. Я вже їду.

- Невже за ці два місяці, що мене не було, ти навчилася керувати машиною.

- Звісно ні. Макс мене привезе, хоче з тобою привітатися.

- Тоді я вас чекаю. До зустрічі.

- До зустрічі, - кладу телефон назад в сумочку.

- Поль телефонував? – цікавиться брат.

- Так. Він нас чекає.

- А хіба ми не додому їдемо, - цікавиться у Макса Алекс.

- Ми з тобою додому, але завеземо Ліві до Поля.

- Хто такий Поль? – питає у Макса Алекс.

- Викладач Ліві з французької. Він два місяці був у Франції, вчора вечері повернувся.

- Тільки вчора повернувся і вже призначив урок. Ми в школу якусь їдемо?

- Ні, до нього додому. Він взагалі не викладач, а публіцист. Але так як він француз і переїхав в штати тільки два роки тому, то він займається з Ліві. Він вчить її французькій, а вона трохи допомагає йому в спілкуванні англійською.

- Не запізно йому вчитися, - буркоче Алекс.

- Вчитися ніколи не пізно, - твердо кажу я. – Та й Поль не такий вже і старий, йому лише двадцять шість.

В Алекса підіймаються брови.

- І чому він може навчити тебе? – Алекс різко повертається до мене.

- О, багато чому. Він ж молодий. І підхід до навчання в нього теж сучасний. До того ж французька мова – його рідна. Це англійську він ще вивчає.

Гордо підіймаю голову і складаю руки на грудях. Алекс хмикає і розвертається до вікна. Макс ховаю посмішку.

- Яка кішка пробігла між вами? – запитує брат скоріше сам себе.

- Ніяка, - одночасно говоримо ми, викликаючи посмішку у Макса.

І ось ми вже приїхали. Поль виходить на вулицю як тільки ми під’їжджаємо. Виходжу з машини першою. Поль йде мені на зустріч, обіймає мене.

- Салют, моя найкраща учениця.

- Салют. Я твоя єдина учениця, - посміхаюся, міцно обіймаючи хлопця у відповідь.

Макс виходить за мною і по-дружньому обіймав Поля. Алекс теж виходить і залишається стояти біля машини.

- Як Франція? – запитує брат.

- Весною особливо прекрасна, романтична. Я навіть скучив за дві місяці за штатами і моєю єдиною найкращою ученицею.

Хлопець посміхається і стискає моє плече, обіймаючи.

- Наша мати не любить телефонувати. Тож я від її імені запрошую тебе із сім’єю до нас на вечерю.

- Чудово. Ми будемо.

- Якщо у вас немає планів, то можете приїжджати одразу після заняття. Мати приїде додому раніше. Я до вечері не приєднаюся. В нас тренування. Я вас не познайомив, - Макс вказує на Алекса. – Мій друг і гравець команди – Алекс.

- Поль, - хлопці потискають один одному руки. – Приємно познайомитися.

- Навзаєм, - холодно відповідає Алекс. - Макс, нас вже чекає команда.

- Ми поїхали. Чекаємо на вечерю, - Макс потискає руку Полю.

Хлопці сідають в машину. Спостерігаю як Алекс різко відкриває двері і окидає мене холодним поглядом злих очей.

- Цей Алекс завжди такий похмурний? – над моїм вухом звучить голос хлопця.