Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Леді Тілні опустилася в крісло.　

— Пришпилив до стіни! — повторила вона. — Яке варварство.　

— Психопат заслужив на це, — Пол поклав руку Люсі на плече.　

— Це точно, — стиха підтакнув Ґідеон.　

— Я така рада, — сказала Люсі, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Зараз, коли ви знаєте, що граф задумав убити Ґвендолін, щойно замкнеться Коло, ви ніколи цього не допустите! — Пол хотів щось додати, але вона не дала себе перебити. — Дідусь, отримавши ці документи, нарешті доведе, що граф зроду не бажав добробуту всьому людству, а тільки собі. І ці йолопи Вартові, а насамперед негідник Марлі, не зможуть відкинути такі докази. Ха! А нас ще звинувачують, що ми кинули пляму на добре ім’я графа Сен-Жермена! Та він узагалі навіть не був справжнім графом, а лише неперевершеним ошуканцем, і, як я вже сказала, я дуже рада! — Люсі глибоко зітхнула, здавалося, вона може говорити отак годинами, але тут Пол узяв її за руку.　

— Бачиш, принцесо? Все буде гаразд, — лагідно прошепотів він, і хоча ці слова призначалися не мені, усередині мене прорвало греблю. У прямому сенсі цього слова. І попри всі зусилля стримати сліз я вже не могла.　

— Не буде, — вихопилося у мене, і мені стало байдуже до гарної оббивки. Я сіла на найближчий стілець. — Не буде, тому що вже шість років, як дідусь помер і більше не може нам допомогти.　

Люсі спохмурніла.　

— Не плач, — безпорадно промовила вона, теж ковтаючи сльози. — Люба, кохана, не треба так ридати, це погано для… — вона схлипнула. — Він і справді помер? — спитала вона, зажурившись. — Серце, чи як? Я завжди казала йому, що ці кремові торти на ніч, які він потайки…　

Пол схилився над нами, здавалося, він сам ось-ось розплачеться.　

Чудово. Якби зараз приєднався Ґідеон, ми могли б позмагатися з «літнім дощиком».　

Завадила цьому леді Тілні. Вона витягла з кишені два носовички й, простягнувши нам з Люсі по одному, тоном леді Арісти мовила:　

— Для цього ще буде вдосталь часу, діти. А зараз опануйте себе. Нам треба зосередитися. Хтозна, скільки нам іще відведено.　

Ґідеон погладив мене по плечах.　

— Вона має слушність, — прошепотів він.　

Я шморгнула носом, а потім розсміялася, почувши, як голосно сякається Люсі. Сподіваюся, цю рису я від неї не успадкувала.　

Пол підійшов до вікна і глянув на вулицю. Коли він розвернувся, то вже цілковито взяв себе в руки.　

— Усе гаразд. Ходімо далі. — Він почухав вухо. — Отже, Лукас нам більше допомогти не може… Але навіть без нього, просто за допомогою документів, можна переконати Вартових в егоїстичних намірах графа, — він запитально подивився на Ґідеона. — Тоді Коло ніколи не замкнеться.　

— Багато води спливе, поки ці документи перевірять, — заперечив Ґідеон. — Наразі Магістром Ложі є Фальк. Можливо, він навіть повірить нам на слово. Але я не впевнений. Тому я досі не наважився показати йому ці документи.　

Я кивнула. Адже він розповів мені тоді на канапі в 1953 році про свою підозру — серед Вартових є зрадник.　

— Знаєте, — мовила я, — цілком можливо, що в наш час серед Вартових є один чи кілька людей, що втаємничені у справжні властивості філософського каменю і підтримують плани графа здобути безсмертя. — Я спробувала зосередитися на фактах. Неймовірно! У вирі почуттів мені це вдалося нівроку. А може, саме завдяки йому мені думалося так добре. — Що, коли дідусь і виявив цього зрадника? Тоді його вбивство можна пояснити.　

— Його вбили? — повторила приголомшена Люсі.　

— Це не доведено, — відповів Ґідеон. — Але все вказує саме на це.　

Я розповіла їм про видіння тітки Медді та про крадіжку зі зламом у день похорону.　

— Отже, обидві сторони намагаються завершити Коло крові якнайшвидше, — задумливо сказала леді Тілні. — Граф дає завдання з минулого, а в майбутньому один або кілька його послідовників їх виконують.　

Пол стукнув кулаком по спинці крісла.　

— Хай йому грець! — рикнув він крізь зціплені зуби.　

Люсі підвела голову.　

— Але ви ж можете сказати Вартовим, що не знайшли нас! Якщо нашу кров не зчитають, Коло ніколи не замкнеться.　

— Усе не так просто, — заперечив Ґідеон. — Вартові…　

— Я знаю, вони мають нишпорок, які стежать за нами, — перебила його леді Тілні. — Панове де Віллерз і цей пихатий Пінкертон-Сміт… На щастя, вони вважають себе великими розумаками, а мене — через те, що я жінка, — дурепою. Але Вартові платять їм скупенько, тому нишпорки охоче притримують деяку інформацію за якусь копієчку, — вона переможно посміхнулася. — Ненадовго, звісно, притримують, та вже за деякий час Люсі й Пол заметуть усі сліди. Вони почнуть нове життя під новими іменами…　

— …І переїдуть у квартиру на Блендфорд-стрит, — продовжив за неї Ґідеон, і переможна посмішка леді Тілні зів’яла. — Усе це нам відомо, а Пінкертон-Сміт одержить наказ затримати Люсі й Пола в Темплі, поки я не візьму в них кров. Точно кажучи, завтра вранці він одержить листа з вказівками.　

— Завтра? — перепитав Пол, так само розгублений, як і я. — Але тоді буде вже запізно!　

— Зовсім ні, — сказав Ґідеон. — Тому що це все вже давно відбулось. Кілька днів тому я передав лист відповідальному Вартовому в каплиці. Тоді я ще й гадки не мав, що відбувається.　

— Отож ми просто сховаємося, — вирішила Люсі.　

— Завтра вранці? — леді Тілні насупилась, міркуючи. — Побачимо, чим я можу допомогти.　

— Я теж, — сказав Ґідеон і обернувся до годинника. — Але не впевнений, що цього буде достатньо. Бо навіть якщо ми завадимо Вартовим заарештувати Люсі й Пола, я впевнений, що граф знайде шлях, щоб досягти своєї мети.　

— Мою кров він нізащо не отримає, — заявила леді Тілні.　

Ґідеон зітхнув.　

— Ваша кров у нас давно вже є, леді Тілні. Я був у вас 1916 року, під час Першої світової війни, коли ви мусили елапсувати в підвалі разом із близнюками де Віллерз. І ви слухняно дали мені взяти у вас кров — на мій превеликий подив. Маю велику надію, що нам з вами ще випаде шанс з’ясувати, що ж відбулося.　

— У мене в голові наче хтось прокладає рейки метро… Чи не тільки у мене? — запитав Пол.　

Я розсміялася.　

— Я відчуваю те саме, — запевнила його я. — Забагато інформації, щоб перетравити її за один раз. За одну думку миттю чіпляється ще десяток.　

— І це ще не все, — зауважив Ґідеон. — Нам потрібно ще багато чого обговорити. Та, на жаль, нам час повертатися. Але ми стрибнемо до вас знову —