Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Ми тут не заради вашої крові, леді Тілні, — відповів Ґідеон. — Я давно вже… — він кахикнув. — Ми дуже хотіли б поговорити з Люсі та Полом. Цього разу без… непорозумінь.

— Непорозумінь! — леді Тілні схрестила руки на своїх високих грудях. — Минулого разу ви поводилися неприйнятно, юначе, погрожуючи застосувати фізичну силу. Крім того, мені невідоме місцезнаходження Люсі й Пола, тому, навіть якби ви поводилися пристойно, я не в змозі вам допомогти, — вона помовчала, прикипівши поглядом до мене. — Але, гадаю, що зможу домовитись про зустріч, — її голос трохи потеплішав. — Певно, тільки з Ґвендолін, і, звісно, в інший час…　

— Не хочу бути настирливим, але у нас обмаль часу, — перебив її Ґідеон і потягнув мене вгору сходами, і за моєю сукнею потягнувся мокрий слід на дорогому килимі. — І мені відомо, що Люсі та Пол наразі живуть у вас, тож, будь ласка, просто покличте їх до нас. Обіцяю, що цього разу я триматимусь інакше.　

— Це не… — розпочала леді Тілні, але тут за її спиною відчинилися двері і з них вийшла тендітна дівчина.　

Люсі.　

Моя мати.　

Я міцно вчепилася в Ґідеонову руку, пильно дивлячись на Люсі, і цього разу вбираючи кожну рису її зовнішності. Руде волосся, порцелянова шкіра та великі блакитні очі безперечно надавали дівчатам з роду Монтрозів схожості, але я передусім шукала в ній схожість тільки з собою. Чи схожі ми вухами? Невже у мене такий самий маленький носик? А вигин брів — здається, він точнісінько такий, як і в мене. Цікаво, коли я насуплюю лоба, у мене теж з’являються такі ж веселі зморшки?　

— Він має рацію, ми не можемо гаяти часу, Марґрет, — тихо промовила Люсі. Її голос ледь помітно тремтів. Серце моє стиснулося. — Чи не могли б ви покликати ще й Пола, містере Міллхауз?　

Леді Тілні зітхнула, але все-таки кивнула Міллхаузу, який запитально дивився на неї. Коли швейцар пройшов повз неї на наступний поверх, леді Тілні зауважила:　

— Маю нагадати тобі, Люсі, що минулого разу цей тип приставив тобі пістолет до потилиці.　

— Мені дуже шкода, — сказав Ґідеон. — Тоді… мене змусили до цього обставини, — він серйозно подивився на Люсі. — Але наразі ми маємо інформацію, що змінила нашу думку.　

Гарно сказано. Мені здавалося, що я мушу додати в цю розмову трохи ніжності. Але як?　

Я знаю, що ти моя мама — можна тебе обійняти? Люсі, я прощаю тобі те, що ти мене покинула. Тепер нас більше не розлучить ніхто й ніколи?　

У мене вирвався якийсь дивний звук, в якому Ґідеон розпізнав ознаку наближення істерики. Він поклав руку на мої плечі та притримав мене, і саме вчасно, тому що мої ноги зненацька більше не змогли утримувати вагу мого тіла.　

— Може, пройдемо у салон? — запропонувала Люсі.　

Гарна ідея. Якщо я правильно пам’ятаю, там можна було сісти.　

Цього разу в маленькій круглій кімнаті не було накрито до чаю, але решта виглядала достоту так, як і минулого разу, тільки замість білих троянд її прикрашали сокирки і левкої. У віконній ніші стояло кілька витончених стільців і крісел.　

— Прошу, сідайте, — сказала леді Тілні.　

Я сіла на один із м’яких стільців, але інші так і лишилися на ногах.　

Люсі посміхнулася мені. Вона зробила крок уперед, наче хотіла провести рукою по моєму волоссю. Я нервово схопилася.　

— Вибачте, що ми мокрі як хлющ. На жаль, ми забули про парасольку, — пробурмотіла я.　

Посмішка Люсі стала ще ширшою.　

— Як любить говорити леді Аріста?　

Я мимовіль посміхнулася у відповідь.　

— Дитя моє, куди завгодно, тільки не зіпсуй оббивку! — в один голос промовили ми. Раптом обличчя Люсі змінилося. Зараз вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось зарюмсає.　

— Я накажу принести чай, — жваво сказала леді Тілні та схопила свій маленький дзвіночок. — М’ятний чай із лимоном і цукром.　

— Ні, будь ласка! — Ґідеон відчайдушно захитав головою. — У нас обмаль часу. Я не впевнений, чи слушний ми вибрали момент, але щиро сподіваюсь, що ми вже встигли зустрітися з Полом 1782 року.　

Люсі вже опанувала себе і кивнула, отож Ґідеон полегшено зітхнув.　

— Тоді ви, мабуть, пам’ятаєте, що передали мені таємні записи графа. Це забрало певний час, щоб розшифрувати їх, але тепер ми знаємо, що філософський камінь — це не панацея для людства, а тільки засіб, який може зробити графа безсмертним.　

— І те, що в мить народження Ґвендолін його безсмертя скінчиться? — видихнула Люсі. — Тому він спробує її знищити, щойно Коло замкнеться?　

Ґідеон кивнув, а я кинула на нього роздратований погляд. Ми надто стисло обговорили цей момент. Але зараз теж був не вельми слушний час, тому що Ґідеон уже вів далі:　

— Ваше єдине завдання — захистити Ґвендолін.　

— От бачиш, Люсі, я ж казав тобі, — мовив Пол. Рука його висіла на перев’язі. Він наближався до нас, а погляд його золотавих очей тим часом блукав між Ґідеоном, Люсі та мною.　

Я затамувала подих. Він був усього на кілька років старший за мене, і в звичайному житті я б неодмінно накинула на нього оком — волосся чорне як вороняче крило, незвичайні очі де Віллерзів і маленька ямочка на підборідді. Баки він, напевно, відростив не зумисне — у цей час усі їх мали. Але хоч з баками, хоч без них, він ніяк не скидався на мого батька. Та й ні на чийого батька, як не крути.　

— Іноді справді варто давати людям другий шанс, — мовив він і оглянув Ґідеона з ніг до голови. — Навіть таким гівнюкам, як цей.　

— Іноді деяким людям невиправдано щастить, — пробурчала Люсі й обернулася до Ґідеона. — Я щиро дякую тобі за те, що ти врятував Полу життя, Ґідеоне, — з почуттям власної гідності промовила вона. — Якби ти випадково не опинився там тієї миті, він би вже був на тому світі.　

— Не перебільшуй, Люсі, — Пол скривився. — Я б і сам якось виплутався.　

— Авжеж, звичайно, — усміхнувся Ґідеон.　

Пол насупився, але потім теж посміхнувся.　

— Ну гаразд, може, і не виплутався б. Цей Аластер — хитра птаха, та ще й збіса вправний фехтувальник. До того ж їх було троє! Нехай начувається, якщо ми знову зустрінемося…　

— Малоймовірно, — пробурмотіла я, і коли Пол запитально подивився на мене,