Читати книгу - "На запах м’яса"

– У форми поставиш, діждешся, поки підніметься, і в піч.

Ох, просто їй! Майка всі каструлі і металеві кружки тістом понабивала. Рушниками накрила…

– От побачиш! Не вийдуть у мене паски, – Гороху зізналася. – Бо Уляна молилася за кожним кроком і мені молитися наказала, як паски в піч ставитиму, а я… молитов не знаю.

– А ти своїми словами…

– А мої слова такі… Знаєш, Толю! На Великдень до Прилук хочу. У Свято-Преображенський собор. Його одна хижа, жорстока людина побудувала, а храм гарний. Мені саме в цей храм треба. Не знаю чому – треба і все. Там навчуся молитися.

Уперше за чотири місяці спільного життя Горох не сказав «та добре»… Брови звів.

– Далеко до Прилук. Ближче церкву знаю…

– А ми на дирчику!

– Однаково… Колись іншим разом до тої церкви поїдемо. Коли людей менше буде, бо на Великдень не проштовхнутися.

– Толю… – Майка обійняла Гороха, притулилася до нього. – Поїхали в Прилуки.

– Та добре… – здався.

У переддень Світлого Воскресіння Майка вже геть усе підготувала. Довгий сарафан випрала, хустку в Уляни позичила. Толя кошик прабабчин знайшов – усе вміститься: і крашанки, і паски, що вони вийшли гарними, хоч Майка й не сподівалася, і запечене м’ясо, і мед, і пляшка води.

– Шкода, дирчик наш двомісний, – тільки пожалілася. – А то б Уляну прихопили.

– Паски їй можемо посвятити, – запропонував похмурий Горох. Не хотілося йому до Прилук. Ой, як не хотілося. Півтора року не бачив ані мами, ані Козлюків, ані й досі законну дружину із сином. І бачити не хотів. Юлька, звичайно, уже й без Толі могла б із ним розлучитися. Не знав того. І знати не хотів. «Може, до іншої церкви підуть чи просто не перетнемося», – сподівався.

У суботу надвечір перевірив дирчик, вдягнув світлу картату сорочку, що Майка її вибрала, осідлали моторолер – гайда на Прилуки. Залишили дирчик неподалік храму на вулиці Шевченка.

– Толю… Мені тут подобається, – натхненно усміхалася Майка. Тримала хлопця за руку, крутила голівкою: цікаво… Людей хмара до храму суне, і храм – не збрехав Троянов – величний, високий. Білий, з п’ятьма банями. Здалеку на родину білих грибів, що вони попритулялися один до одного, схожий.

У юрбі вірян підійшли ближче до храму.

– Отепер маємо стояти тут кілька годин, поки службу відслужать, – буркнув Горох. – Паски святити тільки після служби будуть.

– Усередину ходімо. Хіба ми стільки проїхали, аби біля церкви постояти? Я хочу службу послухати. Ніколи на великодній службі не була.

– Маню, там людей… Задихнешся. І дирчик стерегти треба. Тут босоти вистачає.

– Може, я сама?

– Ні… – насупився. – Сама не підеш. Заштовхають. Де я тебе потім шукатиму?

Людей у Свято-Преображенський собор набилося – ворухнутися несила. Майку затисло між поважною літньою жіночкою в білій хустині й чоловіком років тридцяти з маленькою дитинкою на руках. Маляті – не більше від трьох рочків: вередувало, схлипувало, просилося додому, на мить відволікалося на церковні співи, знову дригало ніжками: додому, додому. І все тими ніжками Майку по плечу. Чоловік червонів, пошепки вибачався, намагався втримати ніжки маляти, та воно ще більше вередувало.

– Ви б хоч цукерку якусь йому прихопили, – сказав Толя.

Стояв у Майки за спиною. Охороняв. Однією рукою тримав кошик із продуктами для освячення, другою затуляв Майчине плече, намагаючись перебрати на себе атаку втомленого маляти. Чоловік дістав зі свого кошика паску, дав маляті – заспокоїлося, гризло солодку скоринку.

Майка швидко втомилася. За півгодини нерухомого стояння в натовпі вже не вслухалася в слова священиків. Від задухи паморочилося, та залишати храм здавалося справою ганебною – навкруги терпляче стояли переважно літні люди… З раю чи з пекла за урочистою службою, певно, спостерігав полковник Гнат Галаган. І вона потерпить, бо гріх має… Ікони надвір виносила. Певно, то погано, хоч грім не побив. Навпаки – одужала.

Закліпала очима, вдивилася – попереду поштарка Галя з чоловіком Іваном та ще якимись жіночками однією купкою тримаються. От і недарма приїхала. Підійде після служби до Галі, вибачиться, що колись презирливо про хутір, про людей… Дурна була.

Аби якось витримати несподівано важке випробування, стежила за Галею – хрестилася за нею, шепотіла власні слова замість молитов, та слова не злі, гарні: щоби Бог простив її, якщо завинила перед людьми, рослинами, тваринами й особливо птахами.

Ось Галя обернулася. Майка усміхнулася, махнула їй рукою. Галя насупилася, кивнула. Із цікавістю зиркнула на Гороха, що він стояв за Майчиною спиною. Слідом за Галею озирнулася навдивовижу схожа на поштарку жіночка. «Певно, сестра Галина», – подумала Майка.

Горох спокійно чекав, поки Майка втомиться й попроситься на свіже повітря. Не чіпав дівчину, ялозив очима по іконах, одного просив: «Тільки б нікого з Козлюків чи рідні не зустріти». Кинув оком праворуч – не видно знайомих облич.

Озирнувся ліворуч і ледь не зомлів – при стіні під іконою стояла… Соломія.

Не повірив. Та ні! Здалося! Просто схожа! Посеред хмари людей роздивитися дівчину здалеку здавалося ділом неможливим, та натовп раптом, наче на прохання Гороха, ворухнувся, бо якась бабуся просилася вийти назовні, люди розступилися на мить, і серце впало: «Соле міо…»

Не змінилася. Чорні кучері хусткою прикриті, кирпатий носик… Стежила за священиками спокійно і стримано, наче перевіряла, чи правильно службу правлять. Хрестилася, шепотіла щось затято…

Горохові піт залив чоло. Прибрав руку з Майчиного плеча, змахнув піт рвучко. Погляду від Соломії не відводив, наче варто лише не мить заплющити очі – пропаде, щезне. Ось чиїсь голови заступили дівчину – витягнув шию, дихати забув. Розгледів – он вона хреститься. Господи! Так як вона тут?…

Соломія раптом обернулася до жінки, що вона стояла за її спиною, сказала тій щось – жінка відійшла вбік. Соломія усміхнулася вдячно, почала пробиратися до дверей.

Горох сильніше вчепився в кошик, викрутив шию – проводив Соломію поглядом, тупцював на одному місці.

– Толю! Я ближче до вівтаря хочу! – Раптом озирнулася до нього Майка.

– Давай, – хрипло сказав Горох. – А я тут…

Майка посунула вперед. Горох зціпив щелепи, ніби від несподіваного гострого болю, обернувся до входу – Соломія вже майже дісталася дверей.

– Пропустіть! – Пробивав шлях плечем слідом за нею. – Пропустіть! Та дайте вийти!

Майка не почула його голосу. Під купол до небес лилася багатоголоса молитва. Прослизнула ближче до вівтаря, склала руки на грудях, прошепотіла, дивлячись чомусь на молодого бородатого священика.

– І щоби ми… з