Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Онися вста­ла, звер­ну­ла во­ли на зя­те­ву по­ло­ви­ну й пог­на­ла їх по ріллі. Во­ни по­тяг­ли плу­га по го­роді, збиті з пан­те­ли­ку.

- Це ка­ра гос­под­ня, а не те­ща! - гук­нув Завіновський.

- Геть з моєї гос­по­ди, щоб і дух твій тут не смердів, - гу­ка­ла Они­ся до зя­тя. - Зап­ря­гай коні та виїжджай з Вільша­ниці, бо я тобі не дам тут жи­ти. Я тобі по­ка­жу, як одніма­ти у сиріт шма­ток хліба! Або я вас од­се­лю звідсіль геть, оту­ди над став! - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся на увесь го­род.

Полаявшись з зя­тем, Они­ся пішла на цвин­тар на мо­ги­лу от­ця Ха­ри­то­на поп­ла­ка­ти. Во­на пла­ка­ла й при­ка­зу­ва­ла: "Все кру­гом ме­не во­ро­ги! Тільки ти один був для ме­не доб­рий цілий вік; тільки ти ме­не жа­лу­вав і не крив­див!"

- Твоя ма­ма - чис­та са­та­на. Во­на не дасть мені спо­кою цілий вік! Ой, шкульно ж мені! - го­во­рив зять до На­дезі.

Онися Сте­панівна та­ки всто­яла на своєму: пок­ли­ка­ла мо­ло­диць і са­ма з мо­ло­ди­ця­ми ско­па­ла всю свою част­ку го­ро­ду, засіяла й за­са­ди­ла. Після виз­во­лен­ня се­лян од пан­щи­ни мо­ло­диці знов при­гор­ну­лись до ста­рої ма­туш­ки-удо­ви, по­ча­ли за­хо­ди­ти до неї в гості й по­ма­га­ти їй в ро­боті. Они­ся Сте­панівна жалілась їм на сво­го зя­тя. Во­ни наст­рен­чи­ли й своїх чо­ловіків про­ти мо­ло­до­го ба­тюш­ки.

Забравши тре­ти­ну го­ро­ду, Они­ся Сте­панівна одділи­ла собі й тре­тю част­ку сад­ка, част­ку най­кра­щу, де рос­ло ста­ре де­ре­во. Нас­та­ло літо. Они­ся Сте­панівна вип­ро­ха­ла собі місце прос­кур­ниці, та­ки в Вільша­ниці, й вже ма­ла свою прос­кур­ницьку част­ку по­ля. Знай­шов­ши собі в селі суп­ря­жи­ча, в суп­рязі з ним ви­орю­ва­ла й засіва­ла свою част­ку по­ля.

Настало літо. Они­ся Сте­панівна по­ло­ла гряд­ки й усе кміти­ла та сте­рег­ла свою част­ку сад­ка. Але Завіновський з На­де­зею по­таєнці без це­ре­монії рва­ли вишні та че­решні на ма­те­риній частці. Па­ла­зя підгляділа й ска­за­ла за це ма­тері. Они­ся Сте­панівна од то­го ча­су сиділа в сад­ку, пле­ла пан­чо­хи й сте­рег­ла сво­го сад­ка. Але на ва­кації приїха­ли до зя­тя два малі бра­ти шко­лярі.

Од шко­лярів труд­но бу­ло всте­рег­ти стиглі чер­воні вишні та че­решні. Як тільки Они­ся йшла в ха­ту гос­по­да­рю­ва­ти, шко­лярі лізли на вишні й гос­по­да­рю­ва­ли по-своєму. Они­ся ла­яла, кри­ча­ла, але це нічо­го не по­ма­га­ло. Нар­вав­ши че­ре­шень, шко­лярі втіка­ли, не­на­че прудкі ко­зи, в бе­рег у вер­би, так що їх і ко­нем не мож­на бу­ло дог­на­ти.

Онися да­лась на хит­рощі. Во­на сіла під виш­ня­ми, пок­ла­ла ко­ло се­бе тич­ку, а далі ляг­ла на траві в хо­лод­ку й вда­ва­ла, ніби спить: роз­ки­да­ла ру­ки, зсу­ну­ла тро­хи з го­ло­ви хуст­ку, вис­ми­ка­ла собі пас­ма ко­си й хроп­ла на ввесь сад. Шко­лярі зак­ра­лись, вгляділи, що ба­бу­ся спить; один виліз на виш­ню, дру­гий на че­реш­ню та да­вай рва­ти ба­бу­сині ягідки. Як ско­чить ба­бу­ся з місця та за тич­ку, та до шко­лярів:

- А, ви, сякі-такі! По­па­лись? А злазьте сю­ди! Я те­пер вам дам джо­су! - гу­ка­ла ба­бу­ня.

Вона вхо­пи­ла тич­ку та да­вай лу­пить то­го хлоп­ця, що сидів на вишні. Хло­пець ве­ре­щав не своїм го­ло­сом, а далі ско­чив і втік. Онисія ки­ну­лась до дру­го­го. Але дру­гий сидів на че­решні. Че­реш­ня бу­ла здо­ро­ва, як дуб. Шко­ляр поліз вго­ру. Они­ся ма­ха­ла тич­кою й ніяк не мог­ла йо­го діста­ти. Шко­ляр дер­ся вго­ру, сів на са­мо­му верш­ку й спокійненько їв ягідки та драж­нив­ся з ба­бу­сею, шпур­ля­ючи кістки до­до­лу та влу­ча­ючи ба­бу­ню то в лоб, то в ніс.

- Еге, не діста­не­те! Еге, не влу­чи­те! Нев­луч­на в вас ру­ка. Отут же я наїмся ягідок всмак, - гу­кав вгорі шко­ляр, а потім по­чав драж­ни­тись, роз­ка­зу­ючи ба­буні каз­ку за Змію та Іва­си­ка Те­ле­си­ка: "3мія ка­чається під ду­бом та ка­же: "По­ко­чу­ся, по­ва­лю­ся, Іва­се­во­го м'ясця наївшись". А Іва­сик си­дить звер­шеч­ку та співає: "Гу­си, гу­си-ле­бе­дя­та! візьміть ме­не на кри­ля­та!"

Онися на­ро­би­ла гвал­ту на ввесь са­док, побігла до зя­тя, ви­ла­яла зя­тя й На­де­зю, а потім вже ля­го­ма, щоб ніхто не ба­чив, пішла на цвин­тар на мо­ги­лу й вип­ла­ка­ла свої сльози й свою злість.

Настала осінь. Завіновський зібрав з по­ля хліб і пе­ре­мо­ло­тив. На­де­зя зібра­ла го­ро­ди­ну. Тре­ба бу­ло хліб зси­па­ти в ко­мо­ру, го­ро­ди­ну скла­да­ти в льох. Они­ся да­ла ключі од ко­мо­ри та льоху, але як тільки Завіновський по­хо­вав своє доб­ро, Они­ся Сте­панівна знов хотіла за­гар­ба­ти ключі в свої ру­ки. На­де­зя не од­да­ва­ла ключів. Ма­ти з доч­кою тро­хи не по­би­лись за ключі се­ред дво­ра, але все-та­ки Они­ся ви­дер­ла ключі в доч­ки. Завіновський їздив жалітись на те­щу до Ба­ла­бу­хи. Ба­ла­бу­ха вже бо­яв­ся зачіпа­ти Они­сю Сте­панівну й ра­див 3авіновсько­му пе­рей­ти на дру­гу па­рафію. Завіновський так і зро­бив. Ви­ла­яв­шись з те­щею на до­ро­гу, він поїхав до Києва й пе­реп­ро­сив­ся на дру­гу па­рафію.

- Отак би й дав­но зро­бив, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Це не Завіновський, а прав­ди­ва завіна! Підож­ду дру­го­го зя­тя: мо­же, тра­питься доб­рий чо­ловік.

Завіновський виїхав з Вільша­ниці. Они­ся од­би­ла двері до своєї кімна­ти й знов ста­ла гос­по­ди­нею на всю гу­бу, - й на все подвір'я, й на ввесь дім. Во­на поїха­ла до Києва й вип­ро­си­ла в мит­ро­по­ли­та вільша­ницьку па­рафію для своєї мен­шої доч­ки Па­лазі.

Палазя бу­ла й кра­ща за На­де­зю, й не та­ка на­ту­рис­та, як На­де­зя. За неї швид­ко пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Ва­силь Ло­па­тинський. Они­ся вип­ро­ха­ла собі в мит­ро­по­ли­та тре­тю част­ку го­ро­ду й для се­бе, й ра­ди си­на, що вчив­ся в семінарії.

Лопатинський був чо­ловік ти­хий, спокійний й по­мир­ли­вий. Він по­ва­жав Они­сю Сте­панівну й го­див їй, а це ду­же по­до­ба­лось Онисі. Мен­ший зять лю­бив чи­та­ти книж­ки, сидів до­ма й не ду­же вми­кав­ся в гос­по­дарст­во. Они­ся взя­ла в свої ру­ки всю гос­по­дарську спра­ву: ко­ман­ду­ва­ла най­мич­ка­ми й най­ми­та­ми, як за жи­вот­тя от­ця Ха­ри­то­на. Во­на все ора­ла свою част­ку го­ро­ду й зби­ра­ла та про­да­ва­ла овощі з своєї част­ки сад­ка навіть тоді, як її син вий­шов з шко­ли, оже­нив­ся й став на па­рафії. Дру­гий зять не спе­ре­чавсь з те­щею, мов­чав собі та чи­тав книж­ки. Па­ла­зя бу­ла спокійна й не зма­га­лась з матір'ю, ко­ри­лась їй. Они­ся жи­ла, як ри­ба в воді. Всі ключі висіли в неї ко­ло по­яса. Вдосвіта, як зять і доч­ка ще спа­ли, во­на вста­ва­ла, бу­ди­ла най­ми­чок та най­митів і товк­ла­ся в пе­карні, як Мар­ко по пеклі. Влітку во­на їзди­ла са­ма на по­ле до ко­сарів, до гро­ма­дильників, до женців і кміти­ла за ни­ми, як доб­рий оса­ву­ла. Во­на зна­ла, ко­ли най­мич­ки лю­би­ли в полі спа­ти, й не­на­ро­ком наїжджа­ла в по­ле й луп­цю­ва­ла сон­них най­ми­чок ба­то­гом.

Наймички й най­ми­ти не­на­виділи її, бо зна­ли, що все-та­ки