Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

зробили. У такому самому дусі було написано й угоду про торгівлю та судноплавство, другий параграф якої визначав зокрема, що підданці обох сторін мають такі самі права на торгівлю й промисел, а також інші привілеї другої сторони, які є у власних громадян або які їм буде надано в майбутньому. Надання цих прав такій великій і заповзятливій нації, як німці, крило в собі непередбачувані ризики. Зі збереженням нейтралітету країни не дуже поєднувалася й таємна спеціальна домовленість, за якою Німеччина, доки її експедиція перебуватиме на фінляндській землі, має право створювати тут військові бази. З цим був пов’язаний і припис, за яким фінляндські кораблі не можна переводити до суднового реєстру ні нейтральної країни, ні країни, що не воює. Наші кораблі мусили дотримуватися приписів німецького адміралтейства, а крім того, було домовлено про списки військової контрабанди, зміни до яких дозволялося вносити лише за згодою Німеччини.

Усі ці угоди й домовленості, укладені під час війни, свідчать про те, як мало вірив уряд у власні сили країни. Якщо не перед, то бодай після перемоги він мав би діяти цілеспрямованіше і вправніше для забезпечення нашого нейтралітету й суверенітету. Події літа 1918 року продемонстрували, що уряд і тоді не був на висоті завдання й становища, адже він, цілком усвідомлюючи, що військовий союз із Німеччиною може втягнути нас у війну проти Антанти, розпочав перемовини для його укладення.

* * *

Роялістська політика уряду, яка мала на меті запровадження монархії з німецьким принцом на троні, була майже такою самою небезпечною, а ще могла призвести до того, що в очах світу наша країна перебувала б у становищі васала Німеччини. Ще й тоді, коли Німеччина на Французькому фронті зазнала 8 серпня 1918 року остаточної поразки, яку генерал Лудендорф у своїх мемуарах називає чорним днем німецької армії, наша зовнішньополітична лінія не змінювалася. Заради справедливості треба все ж зазначити, що на той час Фінляндія не мала таких органів зовнішньополітичної та військово-політичної інформації, які б уможливили об’єктивне розуміння процесів. Оцінка нашого становища відбувалася крізь німецькі окуляри, і добування інформації з-за кордону було відповідним. На свій подив я зауважив, що така сама ситуація панує і в певних впливових шведських колах, які, втім, починали усвідомлювати дійсність раніше від своїх сусідів по той бік Ботнічної затоки. Аж у жовтні 1918 року, після того як у середині вересня Австро-Угорщина марно намагалася розпочати перемовини з союзниками про сепаратний мир, а Болгарії наприкінці того самого місяця вдалося домогтися перемир’я, фінляндський уряд почав робити деякі запізнілі висновки. Хоча все свідчило про те, що співвідношення сил повністю змінилося, урядова оцінка ситуації була настільки далека від дійсності, що там гадали, наче зможуть сидіти на двох стільцях. Попри виникле розуміння потреби перегляду зовнішньої політики, парламент обрав 9 жовтня королем Фінляндії принца Гессенського Фрідріха Карла, зятя кайзера Вільгельма ІІ.

За день до виборів короля заступник міністра закордонних справ Карл Енкель за дорученням уряду зв’язався зі мною в Стокгольмі й запропонував поїхати представником уряду до Англії та Франції. Я мав спробувати домогтися від Англії визнання нашої незалежності й спонукати Францію, яка на початку січня вже визнала Фінляндію, поновити дипломатичні стосунки, розірвані після того, як наш уряд запросив до країни німців. Крім того, уряд хотів донести до Лондона й Парижа свою позицію в питанні монархії, а також домогтися скасування заборони на постачання вже куплених в Америки партій зерна і добути дозвіл на купівлю нових.

Спершу я був проти. Я знав, що теперішній уряд, який, за винятком двох нових членів, мав ідентичний склад із так званим «самостійницьким сенатом», у більшості важливих для нашої країни питань узяв позицію, відмінну від моєї, і мені якось не хотілося співпрацювати з таким урядом, який досі демонстрував так мало розуміння інтересів і цінності країни. Але що більше я замислювався, то виразніше розумів, що річ не в тому, хто засідає в уряді, — далебі, тепер головне зберегти Фінляндію як самостійну державу. Як патріот я мусив усіма силами сприяти розбудові держави на надійних підвалинах.

Сталося те, що я передбачав і від чого застерігав. Постала загроза втратити здобутки визвольної війни, якщо не вдасться якомога швидше зміцнити стосунки з західними державами. Могло статися так, що фінляндську справу розглядали б аж на всесвітній мирній конференції, а там були б усі підстави побоюватися інтриг з боку білих росіян і нових спроб шведів відібрати в нас Аландські острови. Саме тими днями делегація аландських сепаратистів прибула до Стокгольма й контактувала зі шведським урядом. Усталення зовнішньополітичного становища було до того ж найпершою передумовою поновлення торговельних зв’язків. А без зовнішньої торгівлі нас незабаром чекали б голод і важка економічна криза, які могли поставити під загрозу лад, який ми запровадили з такими великими жертвами. Це було тим більше важливо, бо наша зовнішня торгівля, доти зорієнтована на Росію, потребувала нових ринків, а по закінченні світової війни за них могло розгорнутися суперництво великих держав.

Коли переді мною постали ці факти й проблеми, я вирішив поїхати до Фінляндії, щоб детальніше все обговорити з урядом. У середині жовтня я прибув до Гельсінкі і відвідав посідача верховної влади Свінгувуда й міністра закордонних справ Стенруута, які повторили пропозицію, висловлену міністром Енкелем, і змалювали мені загальну ситуацію.

З’ясувалося, що стосунки з Францією дедалі гіршають. За кілька днів до того французький консул передав гостру ноту, в якій ішлося про те, що наша молода республіка, що цілковито перебуває під німецьким впливом, не може сподіватися на підтримку з боку Франції. Проголосивши монархію і обравши королем німецького принца, Фінляндія стала на бік Центральних держав. Нас застерегли, що визнання Францією нашої незалежності не залишатиметься чинним незалежно від способу врядування — надто коли трон посяде німецький принц.

Лише тепер я дізнався, що Англія була готова визнати незалежність Фінляндії, поки не стало відомо, що уряд попросив німецької інтервенції. Годі було сподіватися на поліпшення фінляндсько-британських стосунків після того, як наш уряд повідомив, що не може виконати певні умови, висунуті Англією для такого визнання. Одна з них забороняла атаки на Мурманську залізницю. Ситуацію ще погіршило те, що в травні 1918 року уряд, не порадившись зі мною, сформував і відрядив експедицію, яка мала пильнувати законні інтереси Фінляндії в Петсамо[45]. Її вибив звідти британський загін, висаджений туди, щоб завадити німцям створити базу підводних човнів і цим перетяти комунікації Антанти з Росією.

Я повідомив сенатору Свінгувуду, що, серйозно все обміркувавши, вважаю неможливим відмовитися від