Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Змилосердьтеся… Змилосердьтеся… – вона застогнала і заридала.
Але Люція була незворушна.
– Підведіться. Це огидно!
І, звертаючись до Кольського, сказала майже наказово:
– Та підніміть же її нарешті.
Кольський допоміг пані Ніні підвестися і посадив її на стілець. Вона не переставала ридати, і кілька хвилин в кімнаті чути було її схлипування. Плачучи, вона почала говорити:
– Страшно жорстоко ви мене судите… Страшенно… Можливо, я на це заслуговую… Але я перенесу всі приниження… Усі… Тільки не відмовляйте мені у цій милості… Я повинна побачити професора…
– Навіщо? – коротко запитала Люція.
– Позаяк пан Кольський каже, що парез руки професора не є непереборною перешкодою. Що професор за допомогою асистентів міг би виконати операцію однією рукою…
Люція знизала плечима.
– Це лише доказ того, що пан Кольський – поганий хірург.
– Вибачте, панно Люціє, – вперше обізвався Кольський. – Але я справді так сказав, і наскільки ви мене знаєте, вам відомо, що я не пускаю слів на вітер. Це дійсно цілком можливо.
Люція заперечливо похитала головою.
– Я не можу погодитися з вами, бо вчора почула від самого професора, що він не взявся б за цю операцію.
– І я б не взявся за це, – спокійно відповів Кольський. – Але якби я був єдиним, хто міг би її здійснити, я б ризикнув. Я переконаний, що професор Вільчур, якщо його відмова не була наслідком інших причин, визнав би мою рацію.
Люція спопелила його поглядом. Вона була глибоко обурена його появою. Вона зрозуміла, що він скористався можливістю приїхати сюди з Добранецькою, хоча дозволу на це не мав.
– Чи я змушена і вам, пане, – підкреслила вона з притиском, – пояснювати, що професор не керувався ніякими «іншими» міркуваннями?
У передпокої скрипнули двері, і почулося чалапання хатніх капців. Усі замовкли. Кроки чітко направлялися до амбулаторії. Нічого дивного. Смужка світла з-під дверей вказувала на те, що саме звідси долинали уривки розмови.
Двері відчинилися, і на порозі в халаті з’явився професор Вільчур. Він озирнувся й, очевидно осліплений світлом, запитав:
– Панно Люціє, що це таке?
Перш ніж отримати відповідь, його погляд зупинився на обличчі Кольського. Через мить він упізнав Добранецьку й інстинктивно відступив назад.
Добранецька простягла до нього руки:
– Пане професоре! Допоможіть! Я приїхала благати вас про порятунок!
Вільчур довго не міг видобути з себе ні слова. Поява цієї жінки до глибини сколихнула його. Одразу в пам’яті ожили спогади тих місяців, протягом яких вона проти нього вела найжорстокішу кампанію, коли нацьковувала на нього громадську думку, коли не перебирала найгіршими наклепами.
– Благаю вас про порятунок, пане професоре. Тільки ви єдиний можете його врятувати! Будьте милосердні… Змилостіться…
Вільчур кинув погляд на Люцію.
– Ви не надіслали телеграму?
– Так, відправила.
– Ми отримали її… – почала Добранецька.
– Оскільки ви її отримали, – перебив Вільчур, – то знаєте, що я не можу допомогти.
– Можете, пане професоре, можете.
Вільчур нетерпляче заворушився.
– Я розумію, що ваші нерви не в порядку. Але заспокойтесь і зрозумійте, що ви говорите з лікарем. З чесним лікарем. Якщо я відмовився допомогти, то я, мабуть, знав, що не можу надати допомогу. Ви мене розумієте? Мені не важливо, хто шукає моєї допомоги. Якби хтось, хто хотів мене вбити, сам би був поранений, я б урятував його так само, як і будь-кого іншого. Я знаю, пані, що вам непросто у це повірити, оскільки ми полярно протилежні в етичних поглядах люди. Але якщо ви не вірите моїм словам, повірте власним очам.
Він простягнув ліву руку, яка саме зараз дуже тремтіла.
– Бачите, пані. Я каліка. Якщо операція буде настільки складною, що за неї не взялися найкваліфікованіші фахівці, як же ви можете очікувати цього від мене у такому стані? Я ніколи не був чудотворцем. Як хірург, я справді міг пишатись своїми знаннями з цього предмету та чіткістю своєї руки, хоча й у цьому деякі мені відмовляли. Я був би божевільний, якби зараз, розуміючи наслідки своєї травми, піддався б вашим проханням.
Він ще хвилину тримав цю тремтячу руку перед її очима, а потім повільно повернувся до дверей.
Добранецька, волаючи, впилася пальцями в плече Кольського:
– Не відпускайте його. Прошу, говоріть!
– Пане професоре, – обізвався Кольський.
Вільчур зупинився, поклавши руку на клямці дверей, і озирнувся.
– Що іще ви хотіли мені сказати? Адже ви як хірург найкраще це розумієте.
– Так, пане професоре. Я погоджуюся з вами, що ви не могли б самостійно провести навіть значно легшу операцію. Але… тут не йдеться про операцію, яку б ви особисто робили. Йдеться про вашу присутність, про точний діагноз, про інструкції і вказівки під час самої операції.
На вустах Вільчура з’явилася посмішка.
– Ви вірите, що така операція per procura[84] може бути успішною?
Кольський не відступав:
– Я чув про нещасні випадки, коли судновий механік у відкритому морі ампутував ногу моряку, не маючи уявлення про анатомію та використовуючи лише вказівки хірурга, які по радіо надавались з одного з портів. Операція пройшла успішно…
Пані Ніна крізь сльози пошепки повторювала:
– Благаю вас, пане професоре… благаю…
Вільчур довго стояв з насупленими бровами.
– Подібні речі іноді можуть мати успіх, коли йдеться про нескладні випадки. Але я вас знову запитую: чи вірите ви, що подібний принцип можна застосувати тут?
Кольський заперечно похитав головою:
– Ні, пане професоре. Я взагалі не вірю, що ця операція матиме успіх. На мою думку, стан пацієнта безнадійний. Але…
Його перервали гучніші ридання пані Добранецької.
– Але, – вів він далі, – моя віра чи невіра не може вплинути на факт, що існує можливість врятувати пацієнта. Професор Коллеман назвав це як один шанс зі ста тисяч випадків. Якщо ж пацієнт заявляє, що переконаний, що якщо професор зробить операцію, він може розраховувати на цей єдиний шанс, я думаю, ви не відмовитесь. Я думаю, що вам не варто відмовлятися.
Вільчур, дещо здивовано подивився йому в очі.
– А чому ви думаєте, що мені не варто відмовлятися?
Кольський рішуче відповів:
– Бо я був вашим учнем, пане професоре.
У кімнаті запанувала тиша.
Не було сумнівів, що слова Кольського справили на Вільчура велике враження. Він підійшов до вікна і вдивлявся у краплі дощу, які стікали по чорній шибі. Збоку перед ґанком жевріло червоне світло заднього ходу автомобіля, кидаючи слабке світло на номер, захляпаний болотом.
Вільчур, не розвертаючись, сказав:
– Чи будете ви така добра, панно Люціє, приготувати мою валізу?
– Зараз я це зроблю, – тихо сказала Люція.
Перш ніж вона зачинила за собою двері, почула вибух плачу. Це пані Ніна впала на коліна перед Вільчуром.
– Дякую. Дякую вам, пане! – вигукувала вона, намагаючись схопити його руку.
– Заспокойтеся, – сказав він надломленим голосом.
– До смерті вам цього не забуду…
Він сумно посміхнувся і махнув рукою.
– Будь ласка, підведіться.
А звернувшись до Кольського, вказав на полицю на стіні:
– Пане колего, тут ви знайдете краплі валеріани.
Кольський відклав капелюх, який тримав у руці. Він розглядався серед безлічі пляшечок і, знайшовши потрібну, до склянки накапав тридцять крапель, не поспішаючи долив води з карафки на столі й подав пані Ніні. Уесь цей час Вільчур спостерігав за ним
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.