Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

дощ. Літак зробив велике коло і піднімався все вище й вище, пробиваючись крізь товщу хмар. У середині був напівморок. Однак через кілька хвилин раптово все стало неймовірно яскравим. Вони побачили над собою сонце у чистій незайманій блакиті, а під ними – застигле море білих, вкритих хвильками пагорбів і курганів, безкрає море, на якому єдиною темною плямою була їхня власна тінь, тінь літака.

Тим часом у лікарні при млині гостей не чекали. Пацієнтів того дня було мало, бо з ранку лив такий щільний дощ, що навіть Омела не зважився на свою звичну подорож до містечка. Він лаявся собі під ніс і ходив похмурий, ніхто не намагався його розважити, бо Донка мусила доглядати за хворим, Люція була зайнята своїми думками, а Вільчур також не виявив ані найменшого бажання поговорити. Він сидів у своїй кімнаті і читав.

Відразу після вечері, пославшись на втому, він ліг у ліжко. Омела також узяв з нього приклад. Люція ще зазирнула до хворих, навела порядок в амбулаторії та почала виписувати рахунки. Як завжди, зачинила вхідні двері. У цей час зазвичай ніхто не приходив до лікарні.

Незабаром вона відклала ручку і задумалась. Повз її увагу не міг пройти сьогоднішній депресивний настрій Вільчура. Справді, сьогодні ніхто не відрізнявся бадьорим настроєм, але професор рідко був таким пригнобленим. У подібному стані вона бачила його у Варшаві. У нього, мабуть, знову були важкі спогади. Сумнівно, щоб їх могла розбурхати вчорашня телеграма. Інтуїція підказувала Люції, що це скоріше бал у Ковалеві. Для неї, незважаючи на неприємну розмову з паном Юрковським, цей бал завжди залишиться приємним спогадом.

Однак вона розуміла, що Вільчур має зовсім інший погляд на нього. Коли вона танцювала, чітко відчувала його несхвалення. Не докір, не осуд, а незадоволення. Можливо, вона зробила неправильно, що танцювала. Може, вона взагалі не повинна була б намовляти на цей візит?..

З того приводу вона не могла собі докоряти. У неї так мало задоволень. Вона відмовилася від усіх розваг, що мала право очікувати на його розуміння, коли захотіла розважитися хоч раз, один-єдиний раз на багато місяців.

Ці роздуми довели її до зневіри й наповнили якимось незрозумілим сумом. Вона встала, вирішила відкласти рахунки до завтра й почала складати папери в шухляду.

В цю мить у вікно вдарило яскраве сяйво автомобільних фар. Машина під’їхала з боку млина.

«Що це може бути?» – здивувався Люція.

Через шум дощу чітко долинав гуркіт двигуна. Машина зупинилася перед ґанком, і незабаром у двері постукали. Оскільки у передпокої було темно, Люція взяла лампу з амбулаторії і, тримаючи її в руці, відчинила двері.

Спершу вона не впізнала Добранецьку і запитала:

– Пані привезла хворого?

– Я, напевно, дуже змінилась, – заговорила прибула. – Я Добранецька.

Люція зробила крок назад. Кров ударила їй в обличчя. Перш ніж вона могла щось сказати, за Добранецькою зауважила Кольського. Вона опанувала себе.

– Прошу. Заходьте, будь ласка.

Вона поставила лампу на стіл і стала поряд випроставшись зі стиснутими щелепами. Поява тут цієї жінки була просто цинізмом. Це з давньою силою викликало в Люції цілу хвилю ненависті.

Пані Ніна підійшла до неї і простягла руку.

– Ви не привітаєтесь зі мною? – покірно запитала вона.

Після хвилини вагання Люція таки подала їй кінчики пальців, виказавши цим рухом усю свою зневагу. З байдужістю потиснула руку Кольському. Побоюючись, щоб розмова не розбудила професора, вона повела їх до амбулаторії і зачинивши двері, запитала:

– Ви не отримали телеграму?

– Отримали, але… – почала Добранецька.

– Шкода було витрачати час на подорож. Можу лише повторити вам те саме, що було у телеграмі.

– А чи на місці професор Вільчур? Найпізніше через дві години ми маємо виїхати, щоб встигнути на літак.

Люція знизала плечима.

– Я вас не затримую. Тим більше що ви не можете побачити професора Вільчура. Пізня ніч. Професор спить після робочого дня, і я не можу його будити.

Добранецька вся тремтіла.

– Благаю вас. Благаю. Йдеться про життя мого чоловіка.

Очі Люції примружились.

– А ви з вашим чоловіком, коли вам не був потрібний Вільчур, ви могли знайти хоч іскорку людського співчуття до нього? Яким правом, з яким обличчям ви приходите сюди до людини, яку ви скривдили, яку ви залишили босою й голою і майже вбили морально! Так, тому що це ви! Тому що ви з вашим чоловіком були джерелом всякої мерзоти, якою обплутали професора. А тепер ви благаєте про змилування? O! Я добре знаю, що думати про вас. Я знаю, і професор Вільчур знає. Якщо я чомусь і дивуюсь, то дивуюсь тільки тому, що так пізно знайшла вас заслужена кара. Треба не мати почуття сорому, щоб після всього, що сталося, з’явитися тут, у домі професора! Треба бути цинічною тварюкою, а не людиною, щоб просити в нього допомоги!

Пані Добранецька обома руками стиснула скроні й тихо повторювала:

– Боже… Боже… Боже…

Блідий Кольський стояв мовчки, спираючись на поруччя стільця, задивлений в очі Люції, які горіли ненавистю. Він не чув того, що вона говорить. Він поглинав її присутність, п’янів від того, що бачить її.

– Ви, пані, не гідна переступити поріг цього дому. Кожен ваш дотик – це бруд і образа. Даремно ви сюди прийшли, бо мені навіть гидко від того, що бачу вас приниженою. Ви не побачите професора!..

– Яка жорстока ваша помста! – прошепотіла Добранецька.

– Це помста долі для вас. Доля мститься, не я.

– То чому ж тоді ви не хочете дозволити мені побачити професора? Чи це не помста диктує цю наполегливість?

Люція зміряла її зневажливим поглядом.

– Не помста, бо ви знаєте, що сказав учора професор? Він сказав, що не відмовився би допомогти навіть найбільшому злочинцеві.

– Тоді чому він нам відмовляється допомогти?

– Бо він не може. Я не будитиму професора і навіть не згадаю, що пані була тут. Я не хочу порушувати його спокій. Ой, ви зі своєю жадібністю і заздрістю навіть не розумієте цих шляхетних вершин, цієї незмірної доброти, цієї жертви, якими сповнена душа людини, скривджена вами. Я пізнаю вас, пані, по тому, що ви сюди приїхали. Бо ви, звісно, не повірили словам моєї телеграми. Ви думали, що це просто вигадка. Що?.. Правда? Ви, пані, думали, що це брехня. Що професор Вільчур хотів дати зрозуміти, що не відмовився б допомогти, незважаючи на завдану кривду, якби він тільки міг? Отже, ви помиляєтесь. Я не зобов’язана вам давати ніяких пояснень, але я вам скажу. Нещодавно скажений собака вкусив професора за руку, і з того часу, незважаючи на необхідне лікування, його ліва рука постійно тремтить. Чи ви тепер розумієте, що професор справді не може взятися за операцію?

Пані Добранецька хотіла щось сказати, але Люція перервала її порухом руки.

– Ні. Не говоріть нічого. Нічого не кажіть. Боюся почути якусь брудну підозру. Бо з тих вуст, в яких зроджувались найогидніша брехня і наклепи, я нічого іншого більше не сподіваюсь. Вам немає чого більше тут затримуватись. Їдьте собі, пані. Їдьте собі і дозвольте нам забути про вас і про вашого чоловіка!..

Несподівано Добранецька