Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

VII

Згодом Кікі дивувалася, звідки Алекс дізнався, де її шукати. Знайшов, коли вона сиділа з газетою на колінах, спершись на бетонну колону й втупившись у порожнечу.

— У мене є авто, — озвався він. — Можемо пройтися до нього, якщо дозволиш допомогти тобі.

— Зі мною все гаразд. Просто я сіла поміркувати про деякі речі.

— Я шукав тебе, Кікі. До самого кінця сподівався, що такого не станеться. Спершу дівчина відмовлялася від розмови, поки…

— Не говори про це, — перебила Кікі. — Що вони зроблять Ріпові?

— Гадаю, йому доведеться залишити коледж. Він, либонь, знає правила.

— Ох, той Ріп… Бідолашний Ріп.

І тут Кікі розповіла Алексові про гроші від містера Ґіттінґза, про все.

— Я прагла, щоб Ріпові дісталося ще більше, — пристрасно мовила вона. — Він на те заслужив. Я не хотіла, щоб він помер так, як Тед Кой[212], у якого нічого не залишилося, крім золотого м’яча.

— Ріп — чудовий футболіст. Майстерності в нього не відбереш. Мабуть, він стане професіоналом.

— Ой, у нього все пішло нанівець. А це ж такий красень…

Вони приїхали до Бостона, коли вже сутеніло.

— До Нью-Йорка далека дорога, — сказав він. — Чому б нам не завітати до моїх друзів, що живуть за містом? Знаю, що ти не хочеш знову заручитися зі мною. А якщо припустити, що ми тільки-но одружилися? Я можу гарантувати чудову погоду на Нілі.

Кікі змовчала.

— Ти думаєш про Ван-Кампа, — здогадався Алекс.

— Так. Якби ж то я могла чимось зарадити… Якби хоч знати, що він не один.

— Ти кохаєш його?

— Ні. Того вечора я тобі збрехала. Досі думаю, як поведуться з Ріпом… після того, як він подарував їм стільки чудових суботніх матчів.

Зненацька Консідайн загальмував.

— Може, підвезти тебе до Ван-Кампа? Знаю, де ночуватиме команда.

Кікі завагалася.

— Наразі я нічого не маю для Ріпа. Мені з ним було не по дорозі. Поїду з тобою, Алексе.

— Я радий.

Машина прудко їхала Бостоном, повертала у правильному напрямку й, згідно з правилами, зупинялася на знак світлофорів, а вже за містом помчала — нарешті на правильній дорозі.

Жінки в домі (Температура)

«Жінки в домі», згодом значно скорочені, перероблені й перейменовані на «Температуру», — це оповідання на медичну тему, що його головним героєм є хворий на серце пацієнт, яким був сам Фіцджеральд на час написання. Але тут ідеться також про відомих зірок, про наркотики, пияцтво, розкоші й про Голлівуд, який знав сам автор. Влітку 1939 року він сказав Кеннетові Літтауеру, маючи на меті продати оповідання журналові «Кольєрз»: «Щодо Голлівуду це цілковита правда, така, якою її бачу».

Фіцджеральд закінчив п’ятдесят вісім сторінок цього оповідання в червні 1939 року й надіслав його до Гарольда Обера, а той порадив скоротити текст на шість тисяч слів, головним чином тих, що стосуються споживання алкоголю та наркотиків: «Гадаю, що можна було б вирізати сцену з шафою й багато чого пов’язаного з медсестрами. Як і частину твору, в якій Монсен сп’янів». Фіцджеральд відписав, що близько п’яти тисяч слів — це найбільше, що можна було б «вирвати з оповідання (ось цією старечою рукою) (…) Я знаю, що в цьому оповіданні обтяжливий обсяг, але, на жаль, таке воно вже є». Фіцджеральд також висловився, показуючи свою радість повернутися до написання художньої прози: «Олівець стає багатослівний після слимачого темпу писання для кіно».

Як редактор «Сатердей івнінґ пост», так і Обер вважали, що твір і далі занадто довгий. Кілька разів гостро посперечавшись про це з ними, Фіцджеральд неохоче скоротив оповідання до сорока чотирьох сторінок, а потім і до тридцяти чотирьох. Автор бажав залишити «Жінки в домі» довгим твором і, можливо, опублікувати у двох частинах; Обер наполягав на скороченні; і ця незгода посприяла тому, що між письменником і літературним агентом стався нещасливий розрив, який саме в той час починався.

Надіславши оповідання до Літтауера, Фіцджеральд у листі відверто написав про це — водночас і з гумором, і з глибоким пізнанням самого себе як письменника:

«Прошу Вас прочитати це, я хочу пояснити дві речі. По-перше, не дуже-то схоже на те, що я напишу ще більше оповідань про молодече кохання.

На мені поставили це тавро ще мої перші твори — до 1925 року. Відтоді я й далі писав оповідання про таке кохання — щораз складніші й щораз нещиріші. Щоб упродовж трьох десятиліть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або літературним поденником.

Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку вважай пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. Розумієте, в романі “По цей бік раю” я оголосив про народження своїх молодечих ілюзій, але дав гучніший наголос в оголошенні про їх смерть в окремих оповіданнях для “Посту”, як-от у збірці “Знову відвіданий Вавилон” [лютий 1931 року]».

Фіцджеральд розглядав твір «Жінки в домі» як «своєрідний поворот» до написання — до відкриття «нового колодязя, нового джерела». Письменник розпочав цей поворот, але не вдовольнився ним, особливо ж версією, скороченою відповідно до чужих вимог.

«Жінки в домі» в будь-якій із версій справляють враження такого гібрида між оповіданням і сценарієм, який, на шкоду їм обом, не хоче поступитися й стати одним із них. Дві кінозірки виконують допоміжні ролі: Карлос Дейвіс, «уродженець маленького містечка у штаті Дакота, рідкісний красень із невеликим даром мімікрії»; Ельза Голлідей — нікчема, що зображає богиню сріблястого екрана Золотого віку. Головний герой