Читати книгу - "Випадковий наречений, Ann Averina"

Макс

До лікарні я не їхав, я летів. Кілька разів порушив правила дорожнього руху, але все це було нічого, в порівнянні з тим, що мама зараз у лікарні. Сергій так нічого внятного і не розповів, схоже він теж мало про це знав. Але добре хоч мама змогла до нього додзвонитись. Бо я ж був занадто заклопотаний своїм особистим життям і проблемами. Дідько! Якби я тільки підняв тоді слухавку, може б і не було цієї лікарні, може б мамі не стало так погано. Але я вже не дізнаюсь того. Що сталось, те сталось... 

Йдучи коридором лікарні, дихав через раз. Через хвилювання, яке пробралось під шкіру і вперто там осіло, через запах самої лікарні, яка викликає не надто приємні емоції, підступаючи нудотою в горлі. Востаннє я був у лікарні, коли тут був тато. Десять років тому... 

Десять років тому

Сиджу під палатою і нервово стискаю халат. За дверима реанімації доноситься гул. Хтось дуже гучно щось обговорює. Звуки апаратів ріжуть слух. Більше нічого не чую. Лиш іноді прислухаюсь до схлипів мами. За останній тиждень вона помітно змарніла. Схудла. Під очима величезні синці. Побільшало зморошок. За цей короткий час вона постаріла.. Весь тиждень вона не відходила від тата. Сиділа біля його ліжка, гладила його руку, забирала на себе увесь його біль.. Ми з братом весь час були поруч. Підтримували як тільки можна було в такій ситуації. Татові різко стало погано і його забрали до реанімації. Нам залишалось тільки чекати. Час тягнувся надто довго. Минуло три години відколи його забрали. Медичний персонал постійно змінювався, в реанімацію заходили й виходили, оминаючи нас. Через якийсь час з-за дверей вийшов лікар, чоловік років сорока п'яти, і повільно ступив до нас. Мама одразу схопилась на ноги і подалась йому на зустріч, змахуючи сльози на ходу.

- Михайле Івановичу! - Окликнула його мама. - Скажіть як він? Все добре? Адже так? - Кожне слово видавала мама з шаленою надією в голосі. Ми з Сергієм підійшли до неї з-заду. Лікар обвів нас усіх поглядом, повільно знімаючи захисну маску з обличчя, та знімаючи свою шапку з голови. 

- Нажаль. - Сказав чоловік, опустивши погляд. - Ми зробили все, що могли. Але серце не витримало..

- Ні, це не правда! - Крикнула в істериці мама, і подалась до лікаря, піднімаючи кулаки на нього. Сергій встиг перехопити її, і згріб її у свої обійми. Моїми щоками покотились сльози.. Біль розширився по всьому тілу. Сергій виглядав не краще. Від його обличчя лишилась тінь смутку та болю. Він теж плакав, проте стримував себе більше ніж я. Взявши себе в руки, стираючи сльози, спрямував свій погляд до лікаря.

- Що ми маємо зробити тепер? - Сказав я.

- Максим, так? - Запитав лікар, я мовчки кивнув. - Максиме, - відводячи мене в сторону, звернувся лікар, - процедура не складна. Так як ми знаємо від чого помер ваш тато, розтин не потрібний. Я випишу вам довідку про смерть, і з нею можете йти в будь-які ритуальні послуги. Ми ж підготуємо тіло до поховання. - Казав лікар, а на слові "тіло" мене перекосило. Огидно було чути це слово. Це ж людина, хоч вже і не жива... - Потім, як у вас буде все готово, ми передамо тіло для поховання. Ну і завершальний етап це звернення до РАЦСу за свідоцтвом про смерть. Хоча можете за цим звернутись хоч сьогодні, це не принципово виконувати все в такому порядку, як я сказав. 

- Дякую. - Сказав я. Це все на що мене вистачило. Усі слова ніби застрягли в горлі, і не могли вирватись на зовні. Чоловік кивнув і зник за дверима реанімації. Там, де обірвалось життя важливої мені людини...

Наш час

Спогади різали серце. Тяжко було тут знаходитись знову. Хвилювання вкотре підступило. Дійшовши до стійки реєстрації, я зупинився.

- Левицька Ольга Станіславівна, її сьогодні привезли до вас. Де я можу її знайти? - Сказав дівчині, що стояла за стійкою реєстрації.

- А ви, перепрошую.. - Сказала дівчина, кинувши запитальний погляд.

- Син. Левицький Максим Олексійович. 

- Так. Є така пацієнтка. - Сказала дівчина, після кількох хвилин переглядання комп'ютера. - Палата двадцять сім. Прямо по коридору і праворуч.

- Дякую. - Кинув дівчині і пішов в тому напрямку, який вона вказала. Через кілька хвилин я був вже біля палати. Потягнувся до ручки, як двері миттю відчинились. Це був той самий лікар, який сповістив про смерть батька.. - Михайле Івановичу? Якщо я не помиляюсь.

- Так. А ви..?

- Максим. 

- Ми з вами раніше не зустрічались? - Запитав чоловік, проводячи поглядом зверху донизу.

- Так. Десять років тому. Ви лікували мого батька. Але нажаль..

- Він помер. - Завершив замість мене лікар. - Я згадав вас. І вашу маму. - Кинувши поглядом на двері палати, сказав. 

- Що з мамою? Щось серйозне?

- Не хвилюйтесь, Максиме. У вашої мами піднявся тиск. Так як вона раніше з тим не стикалась, вона перелякалась і подзвонила в швидку. А вже швидка привезла її сюди. Ми її обстежили. Нічого серйозного немає. Я випишу ліки, які треба буде приймати на постійній основі, поспостерігаємо кілька днів за її станом, і можна буде додому. 

- Дякую вам. - Сказав я, і протягнув руку.

- Немає за що. Це моя робота. А вашій мамі скорішого одужання. Вона у вас хороша. - Сказав лікар, потиснув мою руку і пішов коридором. Я ж не вагаючись, зайшов у палату. Мама лежала на ліжку, і дивилась у вікно. Тільки но двері з гуркотом зачинились, вона спрямувала погляд на мене.

- Ти як, мам? - Сказав я, сідаючи на стілець біля ліжка.

- Все добре, синку. Просто тиск. Я злякалась. - Сказала мама, і взяла мене за руку.

- Нічого, мам, все буде добре. Я поруч, Сергій теж на телефоні. 

- Як там Сергій, Яна, моя маленька онука? Ми ж з тобою так і не говорили відколи ти повернувся зі столиці.

- Все добре. Стефа росте. Така красуня стала. Прямо як Яна. 

- Це добре. - Сказала мама. Поклала голову на подушку, закрила очі і продовжила. - А ти синку? Як ти? Вибач, що так рідко про це питаю.