Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

гарячка, доктор Гассельбахер завітав до нього на вулицю Лампарілья. І ще колись, сидячи з Гассельбахером на лаві бульвару, Уормолд виплакував йому своє горе: того дня мати Міллі втекла в Майямі. Та дружба їхня тому й була міцна, що їх завжди розділяла відстань, — нерозлучній дружбі швидше настає кінець. Тому Уормолдові навіть довелося спитати Гассельбахера, як до нього дістатися.

— А ви хіба не знаєте? — здивувався той.

— Ні.

— Приходьте швидше, будь ласка, — наполягав Гассельбахер, — я не можу лишатись на самоті.

Та в цей вечірній час поспішати було неможливо. В Обіспо утворився запин, і тільки за півгодини Уормолд добувся до Гассельбахерового будинку. То була звичайна собі дванадцятиповерхова споруда з безбарвного каменю. Двадцять років тому вона вважалась ультрасучасною, але потім її затьмарили стальні хмарочоси західних кварталів. Меблі за тих часів робили з гнутих трубок, і перше, що впало Уормолдові в око, коли він переступив поріг Гассельбахерової квартири, був трубчастий стілець. Він помітив, також старовинну літографію із зображенням якогось замку на Рейні.

Доктор Гассельбахер, так само як і його голос, якось одразу постарів. Справа була не в кольорі обличчя або волосся. Його зморшкувата червонувата шкіра не могла вже змінитись, — точнісінько як у тої черепахи, — і ніщо не змогло б вибілити його волосся дужче, ніж це зробили літа. Вираз обличчя — от що змінилось; здавалося, хтось вибив з доктора Гассельбахера весь його оптимізм.

— Як добре, що ви прийшли, містере Уормолд, — смиренно мовив він.

Уормолд згадав той день, коли цей старий повів його з бульвару в «Диво-бар», розраяв його журбу алкоголем і безперервною розмовою, немовби повертаючи до життя своїм веселим сміхом та оптимізмом.

— Що сталося, Гассельбахере?

— Заходьте, — озвався той.

У вітальні, серед металевих трубчастих стільців, панував страшенний розгардіяш, неначе там бешкетував якийсь малолітній розбишака: все було поперекидано, потрощено, попсовано, і лише окремі речі незрозуміло як уціліли. Фотографія групи юнаків з квартами пива в руках була вийнята з рамки й роздерта навпіл, а от кольорова репродукція «Веселого кавалера» лишилась висіти над диваном; зате на самому дивані одна з трьох подушок була розпорота. Все, що було в шафі, валялося на підлозі — старі листи, рахунки, а серед них, наче викинута на суходіл риба, виблискувало пасмо світлого волосся, перев’язане чорною стрічкою.

— Як же це?.. — спитав Уормолд.

— Це ще не все, — відповів Гассельбахер. — Ідіть-но сюди...

У маленькій кімнатці, де Гассельбахер влаштував лабораторію, все було перетрощено. Серед руїн і досі палахкотіла газова горілка. Доктор Гассельбахер загасив її. Він підняв з підлоги колбу — її вміст розмастили по рукомийнику.

— Ви навряд чи зрозумієте, — пояснив він. — Я хотів вивести бактерії з... е, та однаково!.. Хоч і знав, що нічого не вийде... То була просто мрія.

Він важко сів на складаний трубчастий стілець, але той раптом підітнувся, і Гассельбахер простягнувся долі. На сцені, де відбувається трагедія, завжди потрапить під ноги бананова кірка. Гассельбахер підвівся і обтрусив штани.

— Коли це сталося?

— Мені подзвонили... викликали до хворого. Я передчував щось недобре, але пішов. Не можна було не йти. Коли повернувся, застав оце.

— Хто ж це зробив?

— Не знаю. Тиждень тому до мене приходив якийсь чоловік. Незнайомий. Він попрохав мене зробити йому одну послугу. Це не стосується медицини. Я відмовився. Тоді він спитав, на чийому я боці — Сходу чи Заходу. Я хотів відбутися жартом. Посередині, мовляв... Кілька тижнів тому й ви задавали мені таке запитання, — докірливо додав він.

— Я ж пожартував, Гассельбахере.

— Знаю. Пробачте, будь ласка. Найгірше те, що вони всюди сіють підозру. — Він глянув на рукомийник. — Дитячі мрії! Я добре знав... Флемінг винайшов пеніцилін зовсім випадково, у мить натхнення. Із старим лікарем другої руки такого не буває... Та що їм до того? Чи ж їм не байдуже, що мені хотілося трохи помріяти?

— Не розумію. Що все це значить? Якась політика... Хто був той чоловік за національністю?

— Він розмовляв по-англійськи з акцентом, як я. Тепер весь світ говорить з акцентом.

— А ви дзвонили в поліцію?

— Мені здається, він сам був і поліції.

— Що-небудь забрали?

— Так. Деякі папери.

— Важливі?

— Не слід було їх зберігати. Минуло вже тридцять років. У молодості вплутуєшся в різні справи. Бездоганних біографій не буває, містере Уормолд. Та я думав: минуле є минуле. Я був великим оптимістом. Ви і я — не те, що тутешні люди: у нас немає сповідальні, щоб приховувати гріхи минулого.

— У вас є якісь здогади?.. Що вони можуть вчинити далі?

— Запишуть мене в якусь там картку. Треба ж їм набити собі ціну. Можливо, зроблять з мене вченого-атомника.

— А ви не змогли б відновити свої досліди?

— Звичайно, зміг би. Але, знаєте, я ніколи не вірив у це по-справжньому, та й усе вже пішло в каналізацію. — Він пустив воду, щоб обполоснути рукомийник. — Єдине, що я пам’ятатиму, — оцей... бруд. То була тільки мрія, а дійсність — ось вона.— Він тицьнув пальцем у рукомийник, проштовхуючи крізь решітку якийсь згусток, схожий на поганку. — Дякую, що прийшли, містере Уормолд. Ви — справжній друг.

— Якби ж я міг чимось допомогти.

— Ви дали мені змогу висловитись. Від цього вже якось легше. От тільки боюся за ті папери. Може, вони зникли випадково. А може, я їх просто не знайшов у цьому розгардіяші.

— Давайте я допоможу вам пошукати.

— Ні, містере Уормолд. Я не хочу, щоб ви бачили те, чого я соромлюся.

Вони випили серед руїн вітальні, й Уормолд пішов. Доктор Гассельбахер повзав на колінах під «Веселим кавалером» і вимітав сміття з-під дивана. Зачинивши за собою дверцята машини, Уормолд відчув, як каяття заповзає йому в серце, скребеться, наче миша за стіною в’язниці. Та скоро, мабуть, його вина зживеться з совістю. Адже таке саме бувало і з іншими, що їх до нього вербували у вбиральнях, і вони відмикали двері готелів чужими ключами й отримували настанови, як користуватися симпатичним чорнилом та Лемовим «Шекспіром для дітей».

Кожний жарт має свій зворотний бік — настрій жертви цього жарту.

На храмі Санто-Крісто задзвонили дзвони, і сполохані голуби знялися з даху; пірнаючи в золотому надвечір’ї, вони закружляли над лотерейними крамничками вулиці О’Рейлі та над похмурими банками Обіспо; школярі