Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Я про це якось і не подумала, — мовила я і зробила кілька нотаток.

— Просто у тебе на думці зараз дещо інше, — посміхнувся Філіп. — Метью дуже щасливий.

— І не лише завдяки мені, — заперечила я, зустрівшись поглядами зі своїм свекром. — Метью щасливий і через те, що він зараз із вами.

На обличчя Філіпа впала легенька тінь. — Ми з Ізабо любимо, коли діти приїздять додому. Вони живуть власним життям, але нам від цього не легше переживати їхню відсутність.

— А зараз ви й за Гелоугласом скучаєте, — сказала я. Філіп враз зажурився, що було для нього нехарактерно.

— Так, скучаю. — Він поворушив пальцями складені перед ним папери. — Членом нашої родини його зробив Гуго, мій старший син. Коли йшлося про те, щоб віддати комусь свою кров, Гуго завжди приймав мудрі рішення, і щодо цього Гелоуглас не є винятком. Він — безстрашний і лютий воїн, сповнений батькового почуття честі. Мені втішно думати, що мій онук в Англії, разом із Метью.

— Метью рідко згадує про Гуго.

— Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

— А Гелоуглас?

— Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції — ані ногою. Мій онук — і Метью теж — стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. — На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

— Дякую, Філіпе. — Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» — книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

— Такий загадковий предмет, ця алхімія, — промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. — Так, саме оце й згодиться. — Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

— Що ви робите? — поцікавилася я, охоплена цікавістю.

— Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

— Це — одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. — Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

— Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. — Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

— Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

— Сір. — На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. — Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій — з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

— Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

— Вони, напевне, принесли погані звістки, — сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. — Що каже посланець із Ліона?

— Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, — пояснив Ален.

— Коли? — ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

— Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

— А решта посланців? Що кажуть вони? — поцікавилася я.

— Вони зараз у селі, шукають мілорда.

— Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, — зазначила я.

— Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, — зауважив Філіп невимушеним тоном. — Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

— Ви передбачали такий поворот подій, — сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. — Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

— Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. — Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. — Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. — Його обличчя знову стало серйозним. — Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

— Не треба, — відповіла я, кладучи йому руку на плече. — Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим