Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Собаки гавкали і завивали, ми щодуху мчали за ними, поки нарешті не вистежили втікача. Він кинувся навтьоки, мов олень, вирвався уперед, та на свою біду натрапив на непрохідні зарості й змушений був захищатися. То був видовищний бій! З якою відвагою він протистояв собакам, як він безстрашно розкидав усю зграю, а трьох повалив просто голими руками! А потім пролунав постріл і Сціпіон, заливаючись кров’ю, упав майже біля моїх ніг. Я розігнав собак і людей, мовляв, сам із ним розберуся. Мені нелегко було зупинити азартних мисливців, які хотіли добити його на місці. Угоду було дотримано — і Альфред продав Сціпіона мені. Я витратив два тижні, щоб досягнути своєї мети: він втихомирився, став сумирним і покірним.

— Як же вам це вдалося? — вигукнула Марі.

— Дуже просто. Я наказав поставити йому ліжко у моїй кімнаті, сам доглядав за ним і таки поставив його на ноги. А потім дав йому відпускного листа і сказав, що він може йти, куди хоче.

— І він пішов? — запитала міс Афелія.

— Ні! Цей божевільний порвав усі папери і заявив, що нікуди не піде. Більш чесного, відданого слуги відтоді у мене більше не було. Він став смиренним християнином і кілька років господарював на моїй віллі біля озера. Сціпіон прекрасно виконував свої обов’язки. А втратив я його під час епідемії холери. Взагалі-то цей негр пожертвував своїм життям заради спасіння мого. Я сам тоді був при смерті. Слуги розбіглися з дому, боячись заразитися. Він один залишився… Сціпіон виходив мене, а коли поставив мене на ноги, впав сам. Виходити його мені не вдалося… Нічию смерть я так гірко не оплакував, окрім материної, але тоді я був ще дитиною і мало що розумів.

Слухаючи розповідь батька, Єва дивилася на нього, широко розплющивши очі, й підходила до нього дедалі ближче. Коли він закінчив, дівчинка раптом обняла його і залилася слізьми.

— Донечко, що з тобою? — вигукнув Сен-Клер, обіймаючи її тільце, яке тремтіло від ридання. — Даремно я розповідав це при ній, — сказав він. — Вона у нас така вразлива. Крихітко…

— Ні, тату, ні! — заперечила Єва і одразу не по-дитячому швидко опанувала себе. — Справа не в цьому. Просто… Такі історії западають мені в саме серце.

— Що ти хочеш цим сказати, Єво?

— Я не можу тобі зараз це пояснити… Колись пізніше, може, поясню. А тепер я все думаю, думаю…

— Ну думай, якщо думається, дорогенька, лиш не плач і не засмучуй тата, — сказав Сен-Клер. — Дивися, оцим соковитим персиком я хочу тебе пригостити!

Єва взяла персик і посміхнулася, проте самими губами, очі ж бо її досі були сумні.

— Ходімо, поспостерігаємо за золотими рибками, — запропонував Сен-Клер і, взявши її за руку, повів до саду. По декількох хвилинах вони вже бігали по стежинках у саду і кидали один в одного трояндочки.

Та чи не забагато уваги ми приділили господарям Тома? Так ми ризикуємо загубити з поля зору його, головного героя нашої оповіді. То де ж він зараз? На маленькому горищі над конюшнею. Там його апартаменти.

Уявіть собі скромну комірчину. У ній лише необхідне: ліжко, стілець і стіл; на столі — молитовник і Біблія. Том сидить за столом, схилившись над грифельною дошкою, і дуже зосереджено малює (а не пише) на ній якісь слова.

Туга за домом довела Тома до того, що він наважився попросити у Єви листок паперу і, озброївшись усіма своїми скромними знаннями, здобутими на уроках юного Джорджа Шелбі, вирішив написати листа своїм. І зараз він складає на грифельній дошці свою першу чернетку. Це було непросто, Том вже встиг забути, як пишуться деякі літери, а тих, які він пам’ятав, було замало, щоб скласти з них потрібні слова. Він важко зітхав, цілком віддавшись цьому заняттю, і раптом до його комірчини, мов легкокрила пташина, впурхнула Єва. Вона присіла ззаду нього на стілець і зазирнула через його плече.

— Дядечку Томе, які смішні закарлючки ти пишеш!

— Оце надумав відправити звісточку своїй старенькій та дітлахам, міс Єво, — зізнався Том, проводячи рукою по очах, — але чомусь нічого у мене не виходить.

— Як же мені хочеться хоч якось тобі допомогти! Знаєш, я ж вчилася трошки, минулого року усі літери знала, а тепер, мабуть, позабувала…

Єва прихилилася своєю золотавою голівкою до голови Тома, і вони обоє з однаковою серйозністю і майже однаковим знанням справи заходилися обговорювати кожне слово цього важливого послання.

— Дивися, дядьку Томе, як гарно у нас виходить! — захоплено вигукнула Єва, дивлячись на грифельну дошку. — Ото вони втішаться! Як тобі, мабуть, сумно без жінки і дітей, дядечку Томе! Почекай трішки, я вмовлю тата відпустити тебе додому.

— Місіс обіцяла викупити мене, як тільки у них з’явиться необхідна сума, — відповів Том. — Я на це дуже сподіваюся. Містер Джордж хотів сам по мене приїхати, а це дав як завдаток. — І Том витягнув з-за пазухи безцінний долар.

— Коли так, — сказала Єва, — значить, обов’язково приїде. Я за тебе така рада, дядечку Томе!

— Тому я й вирішив написати їм листа, щоб знали, де я, що у мене все гаразд і щоб не хвилювалися. Хлоя, бідолашна, так побивалася, коли мене проводжала. Ніхто не знав…

— Ти тут, Томе? — почувся за дверима Сен-Клерів голос, перервавши їхню відверту розмову.

Том і Єва від несподіванки аж здригнулися.

— Що це тут у вас? — поцікавився Сен-Клер, побачивши на столі грифельну дошку.

— Том пише листа додому, а я йому допомагаю, — серйозно відповіла Єва. — Правда тату, у нас добре виходить?

— Краще я промовчу, щоб вас не засмучувати, — сказав правду Сен-Клер. — А тобі, Томе, із питаннями щодо написання листів раджу звертатися до мене. Коли я повернуся з прогулянки, приходь, напишемо листа.

— Це дуже важливий лист, тату! — шепнула батькові Єва. — І знаєш чому? Томова господиня обіцяла прислати за нього викуп. Він сам мені це сказав.

Сен-Клер подумав, що це, найімовірніше, одна з тих обіцянок, яка ніколи не виконуються, проте на які не скупляться добрі господарі, намагаючись пом’якшити горе відданих слуг, коли мусять їх продавати. А вголос він наказав Томові сідлати коня.

Лист від імені Тома Сен-Клер написав і доставив його на пошту того ж таки вечора.

А міс Афелія продовжувала добровільно розпочату місію. Негри нижчого рангу, від тітоньки Ді до чортенят-негренят, вважали