Читати книгу - "Ліки від страху"

Хвилин п'ятнадцять я нічого не чув, не бачив і вже, звичайно, говорити не міг — я тільки їв, їв, їв і плавав у хвилях невситимої насолоди, і нічого на світі, крім цього прекрасного столу, для мене не існувало. Мені було страшно подумати, що я міг відмовитися від запрошення Шарапова і всього цього блаженства для мене не існувало б.

Шарапов брав з ночовок картоплину, стискав її в кулані, пробуючи на стиглість, розламував навпіл, клав у середину грудочку бурштиново-жовтого масла й підкладав мені — розсипчасту, білу, ще паруючу. А я тільки мукав, висловлюючи стогоном усю відданість годувальникові, всю мою вдячність людини, яка майже добу нічого не їла.

Коли я опам'ятався від свого гастрономічного нападу, то побачив, що їжа на генераловій тарілці майже не торкнута — я самотужки завдав столу непоправних збитків. А ще були цілі мариновані гриби й холодне м'ясо.

Шарапов, певне, помітив мою збентеженість і схвально поплескав мене по спині:

— Їж, їж. У давнину наймали робітників за апетитом.

Я відрізав собі кусень м'яса — ніяк не міг вгамувати себе й сказати з делікатності, що, мовляв, дякую, ситий по зав'язку, далі нікуди. Вибачливим тоном пробурмотів:

— Я як лісовий санітар, нічого обминути не можу…

Шарапов підвівся, запалив конфорку під чайником, закурив сигарету і вмостився верхи на стілець. Тоді я став, давлячись, швидше дожовувати шматок — саме час було поговорити про квіти й коржики, як любить казати господар цього дому.

— Таку б вечерю в кіпці діла, під розв'язку — замість премії, — сказав я мрійливо.

— Це ще подивитись треба, який кінець діла буде, — блиснув золотими коронками Шарапов. — Поки що в тебе результатів не більше, ніж на березову кашу. Ідеї є?

— Та от вовтузиться тут одна думка, не знаю навіть, ідея це чи легенька пара…

— Будь другом, поділися — мені теж цікаво.

— Матеріалу в мене ще для її розвитку не досить.

Генерал усміхнувся:

— Тихонов, ти, мабуть, шкодуєш, що в нас немає приватних розшукових бюро — ото б там розвернувся: ні тобі начальства, ні дисципліни, ні звітів — ніякого головоморочення. Не життя — лафа!

— Та до чого тут дисципліна? — обурився я. — Чесно кажу, незрозуміла мені механіка цих розгонів — збіг обставин чи цілком закономірний підбір жертв. От я і хотів з Савостьяновим порадитись: він вів справу «рибалок».

— Цю справу я не вів, — спокійно мовив Шарапов, — та, наскільки я розуміюсь на цій небесній механіці, аферисти розганяють по цілком певній системі…

— А що, з вашої точки зору, служить основою системи?

— Прилучення до справи «рибалок».

— Надто широке коло. А мені треба зрозуміти принцип, за яким відбираються жертви всередині цього кола.

— Але це навіть і не половина діла: адже нам треба зрозуміти, хто відбирає, а не як відбирають.

— Я з цим не згоден, — твердо сказав я. — Якщо дивитись на речі реально, то ми не можемо розраховувати на успіх, вираховуючи особу злочинця. Найімовірніше, це один з пройдисвітів, який при розслідуванні справи «рибалок» чомусь не потрапив у наше поле зору, не був названий співучасником і тепер за їхній рахунок поправляє свої фінанси.

— Припустимо, — кивнув Шарапов.

— Але в мене є деякі міркування про його особу. Цей аферист не просто карний злочинець. Він ловець душ. Я певен, що його нальоти ретельно продумані в плані того, в кого можна взяти, а не скільки. І щоб його спіймати, я бачу лише один шлях…

— Який?

— Стати на його місце й самому вирахувати подальшу жертву — там і повинні ми поставити пастку на ловця…

Генерал мовчав, неспішно думав; у безлюдній квартирі шаруділа тиша й ледь чутно попирхував на плиті чайник. І мені здалося, що Шарапов думає зовсім не над моїми слонами, а над чимось стороннім, що не має відношення до нашої розмови.

— Тихо, наче міліціонер народився, — сказав він несподівано. — Спить зараз, певне, цей шельма чи розважається на всю котушку й не здогадується навіть, що двоє таких многомудрих мужів опівночі сидять і гадають на кавовій гущі про його долю. Чи здогадується? Як думаєш, Тихонов?

— Біс його знає! Але якось не віриться, що зухвалість його йде від дурного нахабства.

— От і мені не віриться, — сказав Шарапов. — Розумний він, звичайно, чоловік. І небезпечний вкрай. Адже його діяльність, окрім конкретного кримінального сенсу, має ще один неприпустимий аспект: він сіє щоденно в людях невпевненість, недовіру до нас з тобою, до всієї непохитності правопорядку. І називається це казенно, але досить точно…

— А саме?

— Дискредитацією влади це називається. Був я сьогодні в міністерстві, дуже вони там — начальство — невдоволені нами…

Шарапов пройшовся по кухні, ввімкнув радіоприймач, грайливий жіночий голос запропонував нам:

— Танцюйте разом з нами! Отже, летка-єнка!

Я розсміявся, уявивши, як ми з Шараповим, ледве дочекавшись цієї миті, кинемося зараз танцювати летку — пройдемо в танку по тісній кухні, попереду генерал з йоржиком, викидаючи короткі ніжки в колінцях навприсядки, а я — другим номером, на голову довший, худий, схожий на вішалку.

— Тобі смішно? — похмуро спитав Шарапов; адже він не знав, що ми з ним уже станцювали летку-єнку.

— Та я не про це. Хоча мушу вам сказати, якщо почесному, незрозуміло мені — «начальство невдоволене»! Вони ж повинні збагнути, що не на боку ми лежимо знічев'я…

— Ні, не повинні, — впевнено сказав Шарапов. — Не повинні вони збагнути, чому ми з тобою аферистів узяти не можемо. Цілковите й законне право у начальства сказати мені: хоч на голову стань, а дай. А вже я — тобі.

Але мені передавати цю вказівку нікому, от я і цікавлюсь, чому начальство не