Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Романа прокинулась у просторій світлій кімнаті. М’яке ліжко з пухким покривалом і балдахіном, зібраним до стіни, зовсім не нагадувало лежак у готелі, який ризикував розвалитися від будь-якого різкого руху.

– Чорт, – зарилась головою в подушки, сподіваючись ще на якийсь час втекти від реальності. Тієї жахливої дійсності, в якій її знову намагались убити. В якій Олег видавав одкровення, що він зовсім не Олег, а цілий княжич. І в якій вона лишалась на ніч у справжньому палаці. – Це було б схоже на казкову історію, якби так не нагадувало трилер.

Встала, оглядаючись навкруги. Пастельні кольори, картини на стінах, меблі зі справжнього дерева, світлі та витончено вишукані. Туалетний столик біля ліжка, банкетка, крісло і чайний столик біля вікна видавались справжніми витворами мистецтва, які хотілось обійти, сфотографувати. І в жодному разі не торкатись.

Але саме на банкетці лежали речі, які Романа швидко ідентифікувала, як приготовлені для неї. Довга спідниця і сорочка, практично ідеального розміру. Простого і лаконічного дизайну, але виготовлені з хорошої тканини. Лишатись в нічній сорочці сенсу не було, тож вона швидко перевдягнулась, знервовано поглядаючи навкруги. Скільки камер в цій кімнаті? Хто за нею спостерігає?

– Відновити документи. І тікати звідси.

Невизначеність нервувала.

«Мене ж випустять?» – задумалась. Двері не були заблоковані і легко відчинились. Романа боязно висунула голову назовні. І майже зіткнулась носом із Олегом. Тобто, з княжичем.

– Романа? – хлопець підхопив здивовану дівчину і втиснув її назад до кімнати раніше, ніж вона встигла відреагувати. – Ти вже встала.

– Звісно, – прошипіла. – Я ж не можу, – поглянула на хлопця і просто не змогла закінчити речення. – Господи, ти себе бачив? Що з тобою сталось? Хто на тебе знов напав?

– Ніхто, – спантеличене. – Все добре, – хитнув головою. І зосереджено почав щось нести. – Пробач, але нам треба поговорити. І терміново.

Та Романа його не слухала. Перед нею стояло тіло, яке могло ідеально вписатись партнером для героїні мультфільму Труп нареченої. Бліде, майже біле обличчя, червоні запалені очі, сухі губи. І дорогий ідеально підігнаний костюм. Ще й з краваткою.

– Скажи, що це якийсь косплей, але не твій справжній образ, – глянула прямо в очі хлопцеві, – будь-ласка.

Ярослав зітхнув.

– Романо, послухай мене. Це стосується тебе і твоєї безпеки, – спробував схопити дівчину за плечі. Але рух лівою рукою виявився надто болючим, що також не пройшло поза увагою Романи.

– Мене підозрюють в спробі твого вбивства? – Романа озирнулась. – Може хоч сядеш, бо якщо впадеш мені зараз під ноги, я навіть не встигну подати запит на адвоката.

– Не смішно, – буркнув. Але таки всівся у запропоноване крісло біля вікна. І Романа навіть відчула якесь полегшення од цього. Хороший хлопчик, послухався одразу.

«Тобто йому зовсім кепсько», – подумала. Бо Олег з нею сперечався, навіть коли втрачав свідомість. І тому така покірливість лякала.

– А я не сміюсь. Ти взагалі спілкувався із лікарем? Тебе ж мали показати якомусь доку, хіба ні? І ти спав? Їв? Що це за прикид? Хіба ти не маєш бути в лікарняній піжамі зараз і в ліжечку?

Її почала наздоганяти паніка. Чому цей хлопець постійно виглядає перед нею так, ніби його не намагаються прикінчити, а вже майже з цим впорались?

– Я покличу лікаря. Тут же є хтось, хто це може…

– Стій! – наказове. І Романа замовкла. – Мова не про мене. На тобі підозра в участі в організації цього теракту.

Завмерла.

– Пробач, що?

– Можливо не в самій організації, – хлопець прикрив очі, ніби збирався з духом. – Батько вирішив, що ти – моя дівчина, в Москві ми планували таємне побачення. І саме ти стала основним джерелом витоку інформації про мою появу у місті. До того, як про це повідомили офіційно.

Романа кілька секунд мовчки дивилась на княжича. Речення дуже повільно доходили до свідомості. Але коли вона таки збагнула зміст:

– Це ж смішно. Ми з тобою вперше на тій клятій виставці і зустрілись.

– Ти ж розумієш, хто мій батько. І якої ваги має його слово? – втомлено, проте вагомо.

– Чувак, до сраки, хто він! Це ж реальний світ, а не американська підліткова комедія. Князі не знайомляться із плебейками.

– Та йому байдуже, – раптове одкровення, яке змусило Роману заспокоїтись. І здивовано витріщитись на Ярослава. – Він шукає, на кого повісити провину. Допоки розслідування не просунеться, тебе вважатимуть основним підозрюваним. От і все.

– Я ж жартувала, щодо замаху на тебе, – голос трохи сів. Вона все ще наче дивилась на хлопця, але мозок не аналізував картинку. Він застиг в циклічних думках про власну невдачу і непередбачувану долю. – Мене ж не посадять? Тобто, скільки триватиме це розслідування? А якщо воно буде не вдале?

Вона ні з ким не говорила, нічого не розповідала і нікому. Як того від неї вимагали. Але можливо, то було задля того, аби лишалось менше свідків її невинуватості?

І перш ніж паніка повністю встигла оволодіти нею, в кімнаті, з-за спини, почувся ще один голос.

– Молоді люди закінчили свою розмову?

Владислав Ростиславович стояв перед дверима до кімнати дівчини, з якою повернувся його син, і ніяк не наважувався ввійти. Ярослав був усередині. Князь власне за ним пішов, їм потрібно було поговорити, але випадково підслухана розмова змінила плани. І він лишився стояти перед дверима, відіславши варту і слуг подалі.

Голос його сина звучав втомлено і глухо. А слова ранили в саме серце батька.

Йому не було байдуже.

Він хотів знайти і шукав винних.

Але власний син, здавалось, не просто не вірив у це. Ярослав наче навіть думки не припускав, що було якось інакше. І коли на припущення дівчини, що її заарештують за підозрою, дитя промовчало, він врешті увійшов. Без стуку.

– Молоді люди закінчили свою розмову?