Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Дві пари очей. Круглі, нажахані дівочі. І очі сина, втомлені, хворі. Змарнілі.

Як він цього не побачив у кабінеті?

– Перепрошую у юної пані за неввічливе вторгнення, сподіваюсь ви пробачите мені. Але наразі я хотів би переговорити зі своїм сином. – Він хотів спокійно виставити дівчину за двері. Після слів Радислави Світла Романа майже перестала цікавити князя. Йому необхідно було якось налагодити діалог з Ярославом. Очевидно зіпсовані відносини з сином, зіпсовані як виявилось самим Владиславом, хотілось для початку хоча б якось відновити. Невже Ярослав не розуміє, наскільки важливим він є для свого батька?

– Ми наче вже поговорили, хіба ні? – холодне. Дитина за мить випрямилась у кріслі, розправила плечі і вперто скинула підборіддя вгору. Від розбитого, виснаженого юнака, якого Владислав побачив як зайшов до кімнати, згадкою лишилось тільки зблідле обличчя і хворобливі вологі очі. Невже він увесь час прикидався? – Чи ви вирішили особисто проводити нас на допит? Романа нікуди не піде без мене.

Дівчина звісно нікуди і не пішла. Стояла поруч з широко відкритими очима і мовчки спостерігала за драмою.

«Яка ганьба, – майнула думка. Він уперше не знав як почати розмову із сином. Ярослав вперше ігнорував усі його слова, просто не слухав, не зважав, робив якісь свої висновки, які, як виявилось, абсолютно не відповідали дійсності. І найгіршим було те, що тепер князь не розумів, відколи це все почалось? Коли він приставив до сина дружину? Чи після тої суперечки через пізню вечірку і ганебні дописи в бульварній пресі? – А може ще раніше, і я просто не помічав очевидного? Як не помічав, що власна дитина ні на мить не розслабляється в моїй присутності, ніби я йому не батько, а ворог?»

Спробував опанувати себе і свої думки. Вони плутались і губились. Йому потрібно було дізнатись, хто планував убивство його сина. Йому необхідно було запевнити сина, що він йому довіряє. І готовий вислухати.

– Дівчині нічого не загрожує.

– Ярослав, – Світла Романа нахабно втрутилась у розмову.

«Чарівно, тепер ще якесь дівчисько буде ігнорувати мене у моєму ж домі!» – він хотів нарешті виставити її геть. Все це було абсолютно не припустимо.

– Де ваш клятий сімейний лікар?

Він ще наче хотів подивитися в очі хамки, коли збагнув, що натомість бачить лишень суцільні чорні та білі плями. У вухах гуло. І серце несамовито калатало у грудях.

*******************************

Найстрашнішим моментом у житті Ярослава раптом стало не те, як його намагались застрелити в спину, а як він намагався всадити власного батька в крісло. Блідого, спітнілого, з синюшними губами і повністю розфокусованим поглядом.

– Зі мною все гаразд, – роздратоване. Але хлопець бачив батькову брехню. Тільки тепер бачив.

– Звісно, – глянув на двері, за які буквально вилетіла Романа. Наче в неї не була вивихнута нога і на голові не біліла перев’язка. Та він і сам себе не добре почував. Рука боліла, голова боліла, хотілось пити, спати і їсти одночасно. Ще й трясло від усього пережитого.

– Ви перестали мене слухатись, юначе, – батько видихав через слово. Але продовжував говорити. – Нам потрібно буде дуже серйозно поговорити про вашу поведінку.

– Авжеж, – важко посміхнувся. В очах чомусь почали збиратись сльози. А думки плутались між тим як йому страшно і тим, який він йолоп.

Він зовсім не помітив нічого. Це ж Романа забила на сполох, кинулась в пошуках допомоги. А він, син, навіть не звернув уваги на те, як погано почуває себе його власний батько. Через ідіотський підлітковий егоїзм і самовпевненість. Впертість, яка вкотре все псувала.

«Це все через мене».

Всі біди траплялись з оточуючими його людьми через нього. Хіба ні?

– Мій князь? – до кімнати влетів Мінський, за ним хтось із охорони і челяді. Романа визирнула з-за спин натовпу, і він спробував підійти до неї. Навколо ставало надто шумно і гамірно.

– Агов? – Романа помахала рукою перед його носом. І він кілька разів кліпнув очима. Як вона опинилась біля нього? – Імператоре? На зв’язку?

Він нахилився, опираючись головою в її плече. Слабкість, яку йому більше не вдавалось подолати, зрештою охопила все тіло.

– Гей, допоможіть!

*******************************

– Стрес, втома, перевантаження. Крім того, це якраз був час, коли завершували дію прийняті напередодні ліки, тож реакція практично типова, – чоловік у сірих штанях і блакитній сорочці неквапливо складав медичні інструменти і прилади в невеликий металевий кейс. Такий старомодний дідівський кейс, який можна знайти на будь-якому занедбаному горищі. Романа особливо уважно його розглядала, кожну подряпинку. Бо дивитись кудись ще було м’яко кажучи лячно. – Його Королівська Вельможність має виспатися, відпочити і набратись сил. Жодних додаткових стресів чи навантажень. Йому потрібен спокій і тиша.

– Як щодо поранення? – жіночий голос трохи тремтів. – Це ліве плече.

Чоловік нарешті закрив свій кейс і повернувся. В нього було спокійне обличчя людини, яка цілком впевнена у своїх словах і діях.

– Це легке, але неприємне поранення. Я вже оглядав Його Королівську Вельможність і не помітив нічого, щоб могло б викликати ваше занепокоєння. Нинішній стан спровокований загальним виснаженням організму.

Романа перевела погляд на княжича, який лежав на ліжку під зеленим балдахіном. Це була його спальня, і їй насправді нічого було тут робити. Тим паче, що і без неї натовпу набігло. Але вона просто не могла піти кудись ще. Не після того як спершу князь, а потім і княжич майже втратили свідомість от прямо перед нею. Та її саму ще трясло трохи!

– Пані Світла? – Костянтин безшумно підійшов до неї і тепер уважно її розглядав.

– Так? – підвела погляд. Її досі ж підозрюють в спробі замаху на княжича? Чи вона росте, і тепер їй ще й замах на князя припишуть?