Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

І так тяглося довго, довго ...

Українська інтелігенція, маючи «науку» з московських джерел, довго задовольнялася голосними, хоч пустими, фразами московських лібералів і демократів і годилася цілковито з їх головним постулатом: що першою і головною умовою для поліпшення життя українців і інших недержавних націй Росії — є здобуття політичної свободи, яка ніби реалізується для всіх націй Росії у всеросійській конституції; українська інтелігенція не запитувала ані себе, ані інших, в яких формах свобода взагалі реалізується і в яких буде зреалізована на Україні при всеросійській централістичній конституції, і які гарантії, що свобода дійсно буде на Україні при тій-таки всеросійській конституції. Брак політичного досвіду родив оптимізм і легковірність. Критично віднестися до цієї справи перешкоджав оптимізм, великий ворог серйозних завдань.

Коли б наслідком конституційного устрою було збудження самосвідомості поневолених націй Росії, повищення їх культури і через це піднесення їх політичної сили, яка логічно спричиниться до об’єднання російських окраїн, заселених недержавними націями, то яка рація московській нації[272] добиватися конституції? Адже московська нація добре розуміє ті вигоди, які вона має через своє панування: уся промисловість і торгівля української території в її руках, великі обшари земельної посілості, увесь уряд, фахи — теж її власність, упривілейоване становище на Україні теж належить москалям.

Зріст національної самосвідомості українців, що упосліджені соціально, буде зруйнуванням упривілейованого становища москалів на Україні.

Коли всеросійська конституція поведе до зросту національної української самосвідомості, то очевидно приведе до зруйнування добробуту москалів на Україні на користь широким, тепер упослідженим, робочим масам української нації. В такім разі, коли б всеросійська конституція дійсно вела до самосвідомості українську націю і була для сеї справи необхідною умовою, то москалям, а ще тим, що живуть на Україні, не було б ніякої рації добиватися такої конституції, а навпаки — була б повна рація душити її в самому початку.

Але проте ми бачимо, що московська нація добачує у всеросійській конституції здійснення своїх найголовніших завдань, добачує в ній запоруку ліпшої долі, бажаних вигод.

Чи, може, московська інтелігенція помиляється і йде в напрямі, прямо шкідливім інтересам своєї нації через брак дійсного розуміння фактів життя?

Чи, може, вона хоче принести в жертву свої інтереси, інтереси своєї нації поневоленим націям Росії, щоб загладити таким чином злочин своїх попередників?

А може, москалі дійсно кинули шлях розбишацтва і грабіжництва чужих країв, — свою історичну місію, і звертають на шлях альтруїзму?

Та до сих часів історія не має ні одного прикладу, ні одного факту неегоїстичного національного вчинку, і політична економія і соціологія поклали на підставі цього непохитну тезу: тільки інтереси кермують людністю. Може, москалі — єдиний, подиву вартий виїмок із усіх народів земної кулі?

Ні, московська інтелігенція добре розуміє свої інтереси і інтереси своєї нації і пильнує їх більше і ліпше, ніж то уявляє собі простуватий українець-інтелігент...

Дивлячися незасліпленими очима за кордон, на культурний Захід, на стан речей в Німеччині, Австрії, Англії, московська інтелігенція ясно бачить, що єдинодержавна конституція розв’язує руки ініціативи суспільства пануючої нації, розриває і руйнує усі перепони її діяльності, але щодо суспільної ініціативи поневолених народів, то певний конституційний устрій може ліпше спиняти її, ніж самодержавний устрій.

Московські освічені верстви добре бачать і знають, що в конституційній державі можна заборонити і національну пресу, і національну мову поневоленої нації в школі, суді і адміністрації і панувати над нею економічно і політично[273].

Московські освічені верстви добре розуміють, що хоч конституція, можливо, і дасть яку дрібну вигоду поневоленій нації, то напевне їм, пануючим, дасть у сто раз більше.

Російський парламент, в якому москалі, завдяки своїй політичній і економічній силі, матимуть разючу більшість представників, буде так без контролі і без церемонії виробляти і прикладати до українців методи визиску і тримання в покорі, як і абсолютне сучасне правительство. Придивімся, як се діялося або й діється в інших краях і державах.

Північноамериканська федеративна республіка

Північноамериканська федеративна республіка складалася, як відомо, із потомків колоністів різних націй, що заселили Північну Америку протягом 400 років. Північноамериканська федеративна республіка, як відомо, є федерацією держав (штатів), незалежних щодо свого внутрішнього биту; проте надвірна політика, торгівля належать федеративному правительству, кон — гресові, який складається із «Палати депутатів» (парламент) і Сенату. До Палати депутатів шле кождий штат представників пропорціонально населенню, а до Сенату по 2 депутати.

Штати федеративної Північноамериканської] республіки складалися майже в межах національних. Іспанці заселили південні штати, німці Пенсільванію, Огайо і штати на північ від Огайо, найбільшу частину території запо-сіли янкі, потомки колоністів-англічан; янкі (це назвище дали англічанам індійці) складають дві третини населення федеративної Північноамериканської] республіки, і через те пануюча мова в ній — англійська. Ірландці склали штати здовж середньої Міссісіпі, французи — біля великих американських озер: Мечіґан і Ері.

Не треба думати, що в цій демократичній федеративній республіці панує дійсна свобода, що в ній нема утисків національних.

Не всі штати мають право посилати депутатів на конґрес з правом рішаючого голосу. Арізона, Юта, Оклагома, Нове Мехіко шлють депутатів на конгрес тільки з правом дорадчого голосу; це значить, що депутати цих країв тільки мають право слухати дебати депутатів з інших могучих штатів; зрозуміло, що вони не можуть обороняти інтересів своїх країв. Цим краям одібрано право на назву «штат», а дано назву територій, а «території» не мають ніяких виборчих прав на своїй землі: цілу адміністрацію з генерал-губернатором на чолі присилають із Нью-Йорка.

До країв, що не мають прав, належать і дві індійські території. Визиск цих країв чужинцями-янками так великий, що викликав загальне повстання індійців в 1891 році, повстання, яке скінчилося пролиттям моря крові індійців.

Сучасна федеративна республіка Північної Америки не утворилася на ґрунті добровільної згоди, а шляхом примусу, меча.

Сепаратизм в цій федеративній республіці почався 1863 року, року примусового приєднання переможцями північними штатами південних штатів.

Південні штати стояли за повну державну незалежність кождого штата, стояли за те, щоб постанови конгресу не були обов’язкові для кождого штата, а щоб кождий штат мав повну свободу виконувати чи не виконувати постанову загального конгресу. Проте північні штати, заселені переважно янками, хотіли повної централізації, хотіли утворення не спілки незалежних держав, а федеративної держави.

Боротьба федералістів-централістів з антифедералістами (південними) закінчилася війною (1861 до 1863) і перемогою північних штатів; південним штатам треба було покоритися силі меча.

Янкі одержали право, завдяки своїй чисельній перевазі, розпоряджатися в утвореній ними федеративній республіці-державі[274].