Читати книгу - "Майдан. Таємні файли"

«Усі протестувальники звільнені з-під варти, та справи проти них не закрито».

(УП, 14.02.2014)

Кирило Дороленко: «Вранці суд вирішує мене випускати під домашній арешт, вирішили, що я нормальний хлопчик. Кажуть, що браслетик поставлять і додому. А браслетики вже ставлять не СБУшники, а мусора. Перший ставлять — ламається, другий — ламається, третій так само. Вони кажуть: „Ти такий активіст, що на тобі все ламається. Давай, ми тебе самі відвеземо додому“. Я їм дорогою розповідаю про Майдан. Вони кажуть: „Нам ліньки везти тебе додому, пішки дійдеш?“. — „Дійду“. — „Даєш слово?“. — „Даю.“ Іду додому спокійно, нікуди не тікаю, приходжу, роздягаюся. За годину-дві дзвонить слідак: „Ти де?“. Я кажу: „Вдома, я ж обіцяв“. Він: „Капець, нам тут СБУшники наштовхали: як ми тебе випустили без браслета, без наружки, без нічого“. Бо менти не розуміли, хто я. Прибігає слідак, каже: „Мене зараз звільнять, будь ласка, давай я тобі повішу браслет!“. Я кажу: „Та вішай. Я ж дав слово“. У нього очі квадратні, він уперше бачить людину, яка тримає слово. Він каже: „А можна тоді я тобі зранку повішу браслет, бо зараз браслета немає. Тільки не тікай, будь ласка. Мене СБУшники вб'ють“. Кажу: можна. Він зранку приїхав, поставив мені той браслет. Браслет постійно спрацьовував, мусора приїздили. Я далі так і сидів на домашньому арешті, до мене цілий день було паломництво — з 9-ї ранку до 1-ї ночі постійно люди, ми говоримо. Наприкінці лютого подзвонили менти — ми вам браслет знімемо. Бо вже всі перемогли, а я досі під арештом.

До речі, ноутбук, той, що мені підкинули, із планом Запорізької АЕС, мені повернули. Я кажу: це не мій, а вони: це тобі буде компенсація. Але він довго не протримався — вкрали. Так що і на цьому я не нажився».

«Штаб національного спротиву заявляє, що всі затримані бійці внутрішніх військ МВС України звільнені, і вимагає звільнити затриманих активістів».

(УП, 21.02.2014)

Дмитро Ярош: «Сиджу у штабі, коли прибігають хлопці: там наших полонених штурмують. Я зірвався, виходжу до автобуса, в якому вевешники сидять, що їх узяв „Правий сектор“, а навкруги люди — якісь мами поприходили, родичі, всі галасують: випустіть дітей. Нічого собі діти — солдати, які нас мочили! Але автобус оточений, натовп чималенький. І тут з'являється Порошенко, починає щось говорити про те, що українці єдині, міліція з народом і всяке таке. Ну, думаю, усе одно доведеться випускати. Вивели всіх на вулицю, я став першим, за мною вевешники колоною, руки на плечі переднього, щоб ніхто не відстав у натовпі. І пішли. То Порошенко й досі, коли мене зустріне, каже: пам'ятаєш, як ми з тобою дітей рятували?».

«200 делегатам Першого всеукраїнського форуму Євромайданів у Харкові довелося працювати в умовах суворої конспірації. Через загрозу провокацій організатори заздалегідь не повідомляли місце проведення зборів. Кілька годин усі їздили Харковом з одного приміщення до іншого, оскільки всі власники восьми різних приміщень, з якими були попередні домовленості про оренду, з різних причин відмовили».

(Вікіпедія «Репресії проти Євромайдану»)

Брати Капранови: «Форум Євромайданів у Харкові запам'ятався усім учасникам — ми й досі періодично зустрічаємо їх у регіонах. І всі пам'ятають перші сутички з „тітушками“, а точніше — харківським „Оплотом“, бійцівським клубом, який після Революції став основою збройних сил терористів Донбасу. Ми потрапили в оточення цих хлопців одразу після приїзду до Харкова, під час реєстрації. Оплотівці заблокували машинами вхід до штабу Форуму і натовпом стояли на тротуарі. Керівник „Оплоту“ Жилін особисто керував бійцями і вчепився до Єгора Соболева, тоді ще просто відомого громадського активіста. Вони почали сперечатися про Майдан, владу й таке інше, дискусія ставала все небезпечнішою — єдине, що рятувало Єгора, — це вроджена інтелігентність, завдяки якій він не помічав відвертого глузування з боку Жиліна, а якщо помічав, то реагував зовсім не так, як розраховували оплотівці, котрі оточили співрозмовників щільною стіною. Ситуація класична — розмова відмінника з шайкою гопників, яка рано чи пізно має перейти у побиття. Ми зрозуміли, що треба рятувати Єгора, і пішли до нього. Оскільки хлопці ми не маленькі і маємо спортивне минуле, пройти через лаву оплотівців вдалося досить легко — бійці відчувають, коли варто відійти. Взявши Соболева у кліщі з двох боків, ми вивели його із зони зіткнення, дорогою пояснивши, що всі дискусії треба закривати — адже ці люди тут зовсім не для розмов. Але щойно Єгор відійшов до автобуса, до нас підвалило з десяток оплотівців. На вигляд — шпана, але їх більше. Ми напружились. І тоді один з них підійшов до нас впритул і тихо, щоб не чув Жилін, запитав: „А можна з вами сфотографуватися?“».

«Зі шпиля над скляним куполом Верховної Ради зрізали радянську зірку. Це відбулося на доручення заступника голови Ради Руслана Кошулинського».

(УП, 25.02.2014)

Руслам Кошулинський: «Єдине, що мені вдалося „вторгувати“ за посаду спікера — це зірка на Раді. Приходжу до Турчинова, прошу дати розпорядження про зрізання зірки зі шпиля. Він ухиляється. Я кажу: добре, я сам напишу розпорядження, ви не заперечуєте? Мовчазна згода. Голова апарату Зайчук схопився за голову — скляний дах, пам'ятник архітектури, ми не знаємо механізм кріплення зірки, чи вона зварена, чи прикручена. Хто вилізе? А як щось впустить, розіб'є дах? Але все-таки пообіцяв — ми піднімемо архів, документи, зробимо тихо, щоб ніхто не знав. Зайчук зрозумів, що я не зійду з цього питання. І за два-три дні, ідучи на роботу, я бачу, що верхолази злазять з бані. Вони взяли болгарку і просто вирізали ту зірку. Це єдине, що я „вторгував“ за посаду голови ВР. Де ділася зірка, не знаю, але це річ, яка для колекціонерів багато вартує».

«У ході протистояння в Одесі між активістами Антимайдану і фанатами одеського і харківського футбольних клубів загорівся Будинок профспілок. Проросійські мітингувальники виявилися заблокованими в будівлі, з різних сторін кидалися коктейлі Молотова. За словами очевидців, з боку Будинку профспілок лунали постріли. В результаті будівля загорілася. З вікна четвертого поверху випав чоловік. Він отримав серйозні травми і не подає ознак життя».

(УП, 02.05.2014)

Віталій Лісничий: «Одеський Будинок профспілок — це колишній обком: