Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це лише за кілька кварталів звідси. Якщо хочете, я з радістю поїду з вами й покажу, де це.
— Якщо так, це було б чудово.
— Залюбки! Ось тільки зніму з плити боби й закину смаженину в духовку, і я готова.
Евелін поклала картину та коробку з-під взуття до машини і, поки чекала, вирішила прогулятися подвір’ям місіс Тредґуд. Вона глянула вгору й була здивована до сміху: високо в срібних березових гілках стирчала щітка місіс Тредґуд, яку рік тому та пожбурила в сойок. А на телефонних дротах сиділи ті самі чорні дрозди, що, як вірила місіс Тредґуд, підслуховували її розмови. Будинок був саме таким, як його й описувала місіс Тредґуд, з її вазонами герані поряд із поїденими жуками кущами білої калини.
Коли місіс Гартман вийшла, вони сіли в машину й проїхали кілька кварталів. Вона показала Евелін, де було кафе — менш ніж за шість метрів від колій. Прямо поряд із цим місцем стояв маленький білий цегляний будинок, також покинутий, але Евелін таки розгледіла вицвілий напис на вікні: «САЛОН КРАСИ ОПАЛ». Усе було саме так, як вона собі й уявляла.
Місіс Гартман показала їй ділянку, на якій розташовувалася крамниця татка Тредґуда, а тепер була аптека «Рексолл» із «Клубом захисту лосів» на другому поверсі.
Евелін спитала, чи можна побачити Трутвілль.
— Звісно, люба, він там, одразу за коліями.
Проїжджаючи крізь невеличкий чорний район, Евелін була здивована, яким маленьким він виявився — лише кілька кварталів крихітних занедбаних халупок. Місіс Гартман показала на одну з них, з вилинялими зеленими металевими стільцями на ґанку, і сказала, що там жили Великий Джордж і Онзелл, доки не переїхали до Бірмінгема до свого сина Джаспера.
Вони вже повертали назад, коли Евелін побачила бакалійну лавку Осі поруч із напівзруйнованим одноповерховим дерев’яним будинком, колись світло-блакитного кольору. Фасад магазину був обклеєний старими вицвілими вивісками ще тридцятих років, які закликали: «Пийте ігристий ель „Буфало-Рок“, витриманий мільйон хвилин і довше!»
Евелін раптом згадала щось зі свого дитинства.
— Місіс Гартман, гадаєте, в них тут може бути полунична содова?
— Закладаюся, що є.
— Нічого, якщо ми зайдемо?
— О, звісно, чимало білих роблять тут закупи.
Евелін припаркувала машину, і вони вийшли. Місіс Гарман підійшла до старого чоловіка в білий сорочці й штанях із підтяжками й почала кричати йому у вухо:
— Осі, це місіс Кауч. Вона дружила з Нінні Тредґуд!
Щойно Осі почув ім’я Нінні Тредґуд, як його очі спалахнули, він підвівся, підбіг і обійняв Евелін. Евелін, яку ще ніколи в житті не обіймав чорний чоловік, були заскочена зненацька. Осі почав був щось белькотіти, але вона не розуміла жодного слова з того, що він казав, адже він був зовсім беззубий.
Місіс Гартман знову закричала до нього:
— Ні, дорогенький, це не її донька! Це її подруга місіс Кауч із Бірмінгема.
Осі продовжував посміхатися до неї.
Місіс Гартман покрутилася навколо бару з холодними напоями і вийняла полуничну содову.
— Дивіться! Ось вона.
Евелін хотіла сплатити за неї, але Осі продовжував щось шамкотіти, чого вона не розуміла.
— Він каже, покладіть свої гроші назад, місіс Кауч. Він хоче пригостити вас холодним напоєм.
Евелін збентежилась, але подякувала Осі, і він проводив їх до машини, усе щось белькочучи й посміхаючись.
Місіс Гартман гукнула:
— Бувай!
А тоді обернулася до Евелін.
— Він глухий, як стовп.
— Це я збагнула. Ніяк не оговтаюся від його обіймів.
— Ну, знаєте, він обожнював місіс Тредґуд. Від самого дитинства її знав.
Вони знову перетнули колії, і місіс Гартман сказала:
— Люба, якщо на наступній вулиці повернути праворуч, я покажу вам, де був старий будинок Тредґудів.
Тієї миті, як вони повернули за ріг, вона побачила його: велика двоповерхова біла будівля з ґанком навколо всіх чотирьох стін. Вона впізнала будинок за фотографіями.
Евелін зупинила машину, і вони вийшли.
Вікна були здебільшого порожні й забиті дошками, а дерево ґанку зогнило й провалилося, через що вони не змогли піднятися туди. Здавалося, будинок ось-ось упаде. Вони обігнули будівлю й зайшли на заднє подвір’я.
Евелін сказала:
— Який сором — так занедбати це місце. Закладаюся, тут було дуже гарно колись.
Місіс Гартман погодилася.
— Були часи, коли це був найгарніший будинок у Вісл-Стоп. Але тепер усі Тредґуди виїхали, тож, гадаю, одного дня його просто знесуть.
Зайшовши на заднє подвір’я, Евелін і місіс Гартман завмерли від подиву. Ґратчаста стара альтанка біля задньої стіни була цілком укрита тисячами маленьких рожевих троянд, і вони цвіли так, наче гадки не мали, що мешканці будинку покинули його багато років тому.
Евелін зазирнула крізь розбите вікно й побачила тріснутий білий емальований столик. Вона гадала, скільки печива було порізано на ньому за всі роки.
Відвізши місіс Гартман додому, Евелін подякувала їй за компанію.
— О, нема за що. Нас тут майже ніколи ніхто не відвідує відтоді, як припинили ходити потяги. Мені шкода, що нам довелося зустрітися за таких сумних обставин, але приємно було з вами познайомитися. Прошу, повертайтеся, коли захочете.
Хоча було вже пізно, Евелін вирішила ще раз проїхати повз старий будинок Тредґудів. Починало сутеніти, і, коли вона під’їхала, фари освітили вікна так, що здалося, ніби всередині рухаються люди… І раптом — вона могла присягтися, що чує, як Ессі Рю гатить по клавішах старого піаніно в малій вітальні.
— Дівчата з Буффало, гайда гуляти…
Евелін зупинила машину і кілька хвилин сиділа в ній, схлипуючи, відчуваючи, як серце рветься навпіл. І не розуміла, чому люди мають старішати та вмирати.
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
25 червня 1969 р.
Тяжко прощатися
Із сумом сповіщаю, що це наш останній випуск. Відтоді, як я звозила мою другу половинку на південь Алабами на канікули, він просто схибився на ідеї оселитися там. Ми знайшли собі містечко прямо на березі затоки і збираємося переїхати туди за пару тижнів. Тож тепер старий бевзь може рибалити день і ніч, якщо схоче. Я знаю, що балую його, та попри всю свою дратівливість він усе ще чудовий хлопець. Не знаю, що й казати про наш від’їзд. Обоє ми виросли тут, у Вісл-Стоп, і пережили тут стільки чудових моментів, стількох друзів мали. Але більшість із них тепер деінде. Місто давно вже не те, і зараз, коли побудували всі ці новітні хайвеї, важко навіть сказати, де закінчується Бірмінгем і починається Вісл-Стоп.
Тепер, озираючись назад, я відчуваю, що після закриття кафе «Зупинка» серце міста зупинилося. Цікаво, як такий дрібний заклад вмів гуртувати разом стількох людей?
Принаймні з кожним із нас лишаються власні спогади — а зі мною ще й мій старий коханий.
Дот Вімз
P.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»», після закриття браузера.