Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

На їхнє щастя, ніхто не розбирався, чому вони, здорові чоловіки, досі не на фронті. Численні вражаючі перемоги Червоної армії досягалися не менш вражаючими людськими втратами; військові частини постійно потребували поповнення, тому мобілізували всіх, хто міг тримати зброю.

Вже наступного дня після оголошення Михайло Засмужний прийняв військову присягу. Потім був розподіл у частини. Засмужний серед двадцяти інших потрапив у поки що невідомий йому полк.

Видно, «селекціонери» з полку були відправлені в усі найближчі військкомати, тому що на територію розташування полку з усіх сторін майже одночасно з’їхалися з десяток вантажівок, ущент набитих новобранцями.

– Покинути автомашини! – пролунала команда моложавого капітана.

Разом з усіма Михайло зіскочив на землю. А капітан не дав і оговтатись.

– Шикуйсь!

Як вміли, вишикувалися перед автомашинами. Капітан при вигляді такого війська скривився.

– Конкретно набрід! – лише сказав він і, ступивши наперед, голосно мовив: – Товариші червоноармійці! Вітаю вас у складі 867-го стрілецького полку!

Цю радісну за переконанням капітана новину прибулі зустріли мовчки, хоч за всіма правилами тут повинно було пролунати потрійне «Ура!».

– Ну, добре. – Капітан миттю подолав розгубленість. – Нічого страшного – навчимо. Якщо буде кого, – закінчив він тихо.

Капітан підійшов до найближчого до себе новобранця. Ним виявився Федір Кудрик.

– Російську мову знаєш? – запитав.

– Нє, – відповів той, захоплений зненацька.

– Нє, – глузливо повторив капітан.

Він відступив від шеренги на декілька кроків.

– Хто ще «нє»? – звернувся він до прибулих.

Більшість підняла руки.

– Так! Солдати! – зневажливо сказав офіцер. – Слухайте мене уважно! Я гвардії капітан Моторін, командир батальону, у якому ви буде воювати. Зараз ви вирушите на передову. Якщо пощастить, вже завтра отримаєте бойове хрещення.

Капітан витягнувся, прийняв струнко і голосно, щоб почули всі, скомандував:

– Батальйон! Направо!

Колона рушила на південь у напрямі далекого лісу, звідки чулася неясна стрілянина.

Одразу ж за невеликою смугою лісу місцевість злегка підвищувалася, а далі, вдалині синіли гори – починалися Карпати.

Йшли мовчки. Ніщо не порушувало тишу, лише далеке відлуння бою, тупіт сотень солдатських ніг і постійне урчання порожніх животів – була вже четверта година, а їх сьогодні ще не годували.

Їм назустріч рухалася інша колона: це поранених у тил вивозили санітарні машини. Грузовики були криті, тому солдати не бачили, що відбувалося за їхніми бортами, але стогони і крики говорили самі за себе.

– Прискорити крок! – передав колоною команду капітан Моторін, який її очолював.

Старшини повторили її.

Звуки бою ставали дедалі виразнішими. Новобранців проймав страх – ніхто з них раніше не брав участі у боях, тому навіть не уявляв, що це таке. Кожен боявся настання цього моменту, коли завтра, нарешті, візьмуть в руки зброю і їх кинуть в бій. Але дійсність виявилася страшнішою за всі найжахливіші сподівання.

Невеличкий ліс закінчився, і колона вийшла на велике поле. На протилежному боці, що був ближче до горбів, кипів бій. Від несподіванки новобранці мимоволі зупинилися. Куди не сягав зір, все, що могло стріляти, стріляло, все, що могло рухатись – рухалось. До вух вражених побаченим солдатів долинали постріли, поодинокі крики «Ура!», невиразні команди, стогони і прокляття – 867-й стрілецький полк проривав знамениту лінію оборони Арпада. У, здавалося б, безсистемному русі величезної маси військ, однак, спостерігався певний порядок, і якщо окремі групи солдатів переміщалися хаотично, все ж відчувався загальний наступ – на декілька бетонних приземистих споруд на тій стороні поля.

Не встигли солдати оговтатись від побаченого, як біля капітана різко загальмував запилений «студебекер», з якого вискочив такий же запилений підполковник.

– Моторін! – звернувся він до комбата зірваним хриплим голосом. – Де тебе носить?!

– Веду мобілізованих у госпчастину.

– Встигнуть ще наїстися! Відставити! Бачиш ось ту вогневу точку? – Підполковник показав на ледь помітний бункер, що плювався вогнем. – Я там поклав дві роти. Наступати ніким, а висоту треба взяти. Наказую: розвернути батальйон і захопити вогневу точку.

– Зрозуміло, – відповів капітан Моторін.

Полковник сів у «студебекер» і знову зник у пилюці, а капітан скомандував:

– Батальйон! За мною! Бігом!

Він вийняв з кобури пістолет і побіг першим. Солдати, нічого не розуміючи, побігли за ним. Майже одразу стрій розсипався. Михайло Засмужний протиснувся до Кудрика.

– А де наша зброя? – здивовано запитав він.

– Може, там видадуть? – відповів Федір.

Вони бігли далі, все ближче наближаючись до самого бою. Десь посередині відкритого поля на ходу перестрибнули через траншею з солдатами з кулеметами. Солдати не брали участі в бою, і яке було їхнє призначення, новобранці одразу не зрозуміли.

Цей окоп став неначе своєрідною межею між відносною безпекою і смертю.

– Розсипатись! – пролунала команда капітана.

Не спиняючи бігу, Моторін спостерігав, як незграбно виконується його команда.

– Вперед! – продовжував кричати комбат. – За Родину! За Сталина! Ура!

І цей крик неначе став командою для смерті. Майже одразу справа і зліва солдати натикалися на кулі.

Ніхто не кричав за Сталіна, навіть «ура» не було чути, тільки матюки і протяжні крики. Лише декілька хвилин тому вони ні про що не здогадувалися, йшли, боячись завтрашнього ранку, а вже сьогодні їх кинули у пекло.

Червоноармієць Засмужний матюків, що їх сипали росіяни і східні українці, не знав, а бігти беззбройним мовчки неможливо, тому лише голосно кричав «А-а-а!».

До смертоносного доту залишалося ще далеко, як неозброєні новобранці здригнулися і повернули назад. Капітан Моторін крикнув:

– Стій! Стій, дезертири! Розстріляю, як собак!

Але на нього не звертали уваги. Солдати тікали якнайдалі від смертоносного вогню. Ось вже близько рятівна траншея з мовчазними солдатами. Там – порятунок! Офіцер у траншеї підняв руку, щось крикнув і опустив її. Декілька кулеметів заговорили. Перші відступаючі були скошені неначе косою. Засмужний від несподіванки аж вкляк. Він не міг повірити, що свої стрілятимуть по своїх.

Зупинилися й інші. Тепер ніхто не знав, що робити. Попереду – смерть, тут – смерть неминуча.

Тут, коли, здавалося, зупинився сам час, знову пролунала команда комбата:

– Вперед! Всі вперед! А то розстріляють як собак!

Солдати повернули. Їм здавалося, що смерть попереду вже не така неминуча, як тут, у тилу.

І знову безглуздий біг вперед, під свист куль і тріскотіння кулеметів. Все поле було укрите нерухомими тілами у вицвілих зелених гімнастерках, і чим ближче до вогневої точки, тим вбитих було більше.

Коли до доту залишалося зо дві сотні кроків, Михайло зачепився за чобіт вбитого солдата і повалився на землю. Він розпростерся на траві і зрозумів, що ніяка сила не в змозі підняти його знову в атаку. Від смертоносного вогню його захищали двоє вбитих солдатів, які, вже мертві, приймали