Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лише тепер до вух Засмужного долинув приглушений стогін поранених. То тут, то там зарухалися тіла, але по них не стріляли навіть німці – розуміли, що ця атака не буде останньою і що кулі пригодяться для важливішого.
Враз Михайло почув, що його хтось кличе. Обережно повернув голову вліво. За невеличким горбиком лежав Федір Кудрик і дивився на нього.
– Цілий? – тихо запитав Засмужний.
Кудрик лише кивнув головою.
– Що далі будемо робити?
Засмужний лише знизав плечима.
– Будемо чекати.
Чекати довелося цілу годину, коли позаду почулися вже звичні «За Сталіна! Ура!», «А-а-а!» і матюки. Одночасно в повітрі щось зашипіло, і перед Михайлом піднявся фонтан землі – це заговорив «бог війни». Спочатку розриви снарядів були досить безсистемні, один навіть вибухнув позаду того місця, де лежав Кудрик, але згодом вони скупчилися навколо дота, що знову ожив. Побудований в розрахунку протриматися довго, дот був захищений від подібних артобстрілів, навіть від прямого попадання у нього снаряда.
Інше погубило німців (які пізніше виявилися мадярами). Доти розташовувалися вздовж усього фронту наступу 11-го стрілецького корпусу, і вони здебільшого сконцентровували свій вогонь просто перед себе, мало роззираючись по боках. Доти, звичайно, були розраховані на майже 130 градусів огляду, але ніхто з проектантів навіть не міг припустити, що такі укріплення можна брати масами неозброєних солдатів. Кулеметники просто не встигли знищити всіх наступаючих. Деякі червоноармійці змогли вийти в тил дотів і вели бій вже там.
Михайло продовжував лежати, спостерігаючи, як такі як і він нещасні падають під зливою куль, не добігши до заповітного лісу.
Він так би і далі лежав, якби невідомо звідки поруч не виник всюдисущий капітан.
– Встати! – наказав він. – У медсанбаті будеш відпочивати, якщо пощастить. Вперед! За Сталіна!
Не залишалося нічого, як підвестися і побігти вперед. Краєм ока Михайло побачив, як Моторін підняв Кудрика.
Невдовзі все закінчилося. Дот був знищений, його залога взята в полон і розстріляна тут-таки поруч. «Загороджувальний загін» покинув свою траншею і, неначе нічого не сталося, попрямував полем, всіяним розстріляними ним і німцями трупами. Капітан Моторін позбирав свій викошений у першому ж бою батальйон. Усіх вцілілих. Таких виявилося мало. Вісімдесят відсотків новобранців, які сьогодні влилися до складу 867-го стрілецького полку ордена Червоного Прапора і ордена Богдана Хмельницького другого ступеня 271-ї Горловської дивізії, залишилися лежати на цьому полі.
– Фалахаддінов! – звернувся Моторін до сержанта, який серед усіх сержантів і старшин єдиний залишився живий, правда, з перев’язаною головою. – Відведіть батальйон до місця дислокації.
Місце дислокації батальйону виявилося просто розчищеною від трупів ділянкою поля якраз навпроти одного з дотів. Всі, що залишилися від батальйону, опустилися на червону від крові землю. Михайло підсів до Кудрика, єдиної близької йому людини.
– Слухай, Федьку, ти розумієш, що тут відбувається? – запитав він. – Та такими темпами завтра ніхто з нас не переживе.
– Зате перемогу здобудемо! – невесело відповів Кудрик.
– Але ж так ніхто не воює!
– А ми от воюємо. І здобуваємо перемогу.
– Для кого?
– В усякому разі не для нас.
До них підсів старший солдат з погонами єфрейтора.
– Хлопці! – сказав він тихо. – Рекомендую вам взагалі припинити подібні розмови.
– А то що? – з викликом відповів Кудрик.
– Ви ще зовсім мало на фронті і повірте мені, те, що ви пережили сьогодні, не найстрашніше, що може бути. Повірте мені. Я на фронті з червня сорок третього.
– Що може бути страшнішим від того, що ми пережили? – здивувався Засмужний.
– Особливий відділ, – приглушено мовив єфрейтор. – Тут ви, як бачите, вижили, а там – це кінець.
З цими словами єфрейтор відсів. А каменюхи залишилися сидіти у невіданні. Тим часом до них під’їхала вантажівка, до якої була причеплена польова кухня. З кабіни виліз тучний повар і, звично озирнувшись довкола, ні чому не дивуючись, по-діловому направився до кухні. Бувалі солдати одразу ж підвелися і вишикувалися біля кухні з казанками.
– Ей, салаги! – гукнув повар до галичан. – А ну піднімайтесь, нагодую. Війна війною, а обід за розкладом.
Він помітив, що ніхто із «салаг» не має посуду.
– Перший день? – запитав він і, отримавши ствердну відповідь, сказав: – Позабирайте посуд у вбитих. Він їм однаково вже не пригодиться, а вам ще воювати і Батьківщину захищати.
Почувши таке, новобранці застигли розгублені, а вже знайомий єфрейтор спокійно сказав:
– Ідіть, синки! Негоже солдату бути голодним.
Галичани нерішуче розбрелися полем, вишукуючи серед речей вбитих так потрібні зараз казанки, кружки і ложки, а знайшовши їх, ставали у загальну чергу до польової кухні.
Так 14 вересня 1944 року була взята перша лінія оборони Арпада. Попереду були ще три, потужніші й краще озброєні.
Наступні бої мало чим відрізнялися від першого. Зранку до поріділого попереднього дня батальйону «полуторки» привозили зібраних з усієї Галичини новобранців, звідки вони одразу потрапляли у вир бою. Одна-дві атаки – і переважна більшість батальйону залишалася лежати перед черговою ворожою вогневою точкою.
Вже перший бій ставав уроком для новобранців. Чомусь так трапилося, що можливість бути вбитим у другому бою, а тим більше у третьому і далі, була менша, ніж у першому. У цьому наглядно переконався Михайло Засмужний. Не минало дня без того, щоб їх не кидали в бій, а то й двічі, а кулі свистіли мимо. Ці бої в усьому повторювалися: в руках лише казанок з ложкою, попереду черговий дот, позаду траншея із загороджувальним загоном, а поруч незмінний капітан Моторін з криками «За Сталіна!», «Назад, дезертири!» і «Розстріляю як собак!».
Чомусь друга лінія оборони угорської армії виявилася найбільш неприступною. Її, розташовану в скелях перед широким плесом невеличкої річки, прасували снаряди артилерії, перед нею виростали гори трупів червоноармійців, річка ставала червоною і розливалася від тіл і крові, а оборона трималася. Якщо радянське командування сподівалося, що в угорських дотах закінчаться патрони, то воно помилилося. Здавалося, набоїв в угорців було безмірно. Крім того, навчені досвідом попередньої лінії оборони, угорське командування розпорядилося укомплектувати доти двома кулеметами – коли нагрівався один, стріляли з другого.
Десь під час восьмого бою (а їх лік Михайло втратив майже одразу; чи до статистики тут, коли кожна хвилина може стати останньою) наштовхнувся на свою кулю Федір Кудрик. Він якось неприродно вигнувся і звалився на правий бік. Засмужний, що біг поруч, нахилився над ним.
– Куди? – запитав він.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Настане день, закінчиться війна…», після закриття браузера.